Серія інтерв’ю, які ми регулярно публікуємо вже понад пів року, не просто так має назву “Відповідально про війну”. Ми не обирали реальність, у якій опинилися через ворога, але ми несемо відповідальність за те, як діємо у цій реальності, який робимо вибір і як вкладаємося у перемогу. Відповідальність стала центральною темою сьогоднішньої розмови, що цілком природно, адже у фокусі — Анна Ємельянова, чинна голова Об’єднання Відповідальних Громадян. Анна розповіла, чим займалася організація у перші дні повномасштабного вторгнення і як хаос перетворився на структуровану роботу з приголомшливими результатами й амбітними планами. Спілкувалася Ірина Божко.
У період, коли ми готувались (або не готувались) до повномасштабного вторгнення, як діяла ти і що відчувала? Чи готувалась ти, як переживала цей межовий стан, чого найбільше боялась?
Я взагалі не думала, що повномасштабна війна можлива, і не сприймала нічиї погрози серйозно. Коли нас постійно лякали, що наступ буцімто почнеться 14-16-20 лютого, і нічого не відбувалося, здавалось, що росіяни просто намагаються продемонструвати м’язи, а насправді перейматися нема про що. І коли друзі питали, чого я чекаю і чи боюся, я відповідала, що війна — в тому вигляді, в якому ми проживаємо її тепер — неможлива.
З перших днів вторгнення Об’єднання Відповідальних Громадян розпочало активну роботу з допомоги військовим і не тільки. Чим займалася ти наприкінці лютого?
24 лютого я прокинулася від дзвінка моєї подруги, Нуне Волкової, яка повідомила, що почалася війна. І це було так дивно: я чула, як поруч із нею чоловік питає “навіщо ти їй це кажеш о 6 ранку?”. Ніхто нічого не розумів. Подруга розповіла про обстріли Києва та Харкова, де в мене багато друзів — я почала всім телефонувати, намагалася підтримувати зв’язок.
Що робити, я не уявляла — усі інструкції та домовленості на випадок вторгнення не одразу вийшло поєднати з реальністю. Якісь речі я робила на автоматі, аби підтримувати себе психологічно — готувала їжу, хоча апетиту не було, і навіть сіла в’язати, роблячи вигляд, ніби все нормально. Трохи оговтавшись, я пішла на курси домедичної допомоги, які організувала Нуне. Хоч я й сама не до кінця розуміла, чи потрібно мені це, але так мені було спокійніше — я була серед людей, і мала надію, що принаймні зможу комусь допомогти.
25 лютого мені зателефонував мій колега Юлій Морозов. Ми домовилися про створення координаційного штабу, який дозволив би нам організовуватися внутрішньо. Обміркували, що будемо робити, якщо зникне інтернет, мобільний зв’язок, світло. Це мене дуже підтримало, бо я дійсно не знала, що робити і як бути, просто завмерла в очікуванні незрозуміло чого. Перевірила підвал будинку, в якому тоді мешкала, і зрозуміла, що якщо у будинок щось влучить, певно я там і залишуся — ніяких запасних виходів і загалом адекватних умов для перебування у підвалі не було. Тож відсиджуватися вдома не дуже хотілося.
26 числа розпочав роботу наш внутрішній координаційний штаб. Команда наша тоді суттєво розширилася — багато людей так само не знали, що робити, але хотіли бути корисними, і писали нам. Ми швидко зрозуміли, що потрібен якийсь реєстр, аби фіксувати, хто якої допомоги шукає, хто може її надати і як зв’язати між собою цих людей.
Працювати ми починали з 8 ранку. Говориш по телефону — паралельно тобі хтось дзвонить у вотсап, пише у телеграм і месенджер. Дзвінки накладаються на дзвінки, в очах рябить від чатів, і так — майже без пауз. У середині дня інтенсивність трохи спадала — певно, люди обідали, але потім усе кипіло з новою силою, і так до комендантської години. Після цього — зідзвони про те, як пройшов день і що плануємо робити завтра. Зрозумівши, що один і той самий запит розсилається всім одразу, ми намагалися не дублювати те, що вже виконує хтось інший, аби не витрачати даремно ресурси.
Нас було троє — ми відповідали на дзвінки, допомагали з різними організаційними процесами і шукали що завгодно: тканину, карти автомобільних доріг, скотч, якісь банки, приладдя для ремонту всього на світі, пісок, вантажні машини. Когось кудись спрямовували, щось кудись возили, допомагали з ремонтом автомобілів. Я виконувала купу задач, до яких раніше і приблизно не була дотична — в мене не було часу питати себе, чи я зможу.
Поступово ми переформатували роботу, у неї включилася Ірина Роік, яка мене буквально врятувала — я просто віддала їй свій телефон і могла займатися іншими задачами. Ми збирали кошти, шукали можливості доставки найрізноманітніших речей. Тоді були проблеми з Новою Поштою — вантаж з Одеси можна було чекати два тижні. Тут також допомогли свої представники бізнесу, які мають вантажні машини. Залучивши в роботу більше людей, ми налагодили надходження гуманітарної допомоги з-за кордону — все це розвантажували хлопці й дівчата в “Шелтері”.
Всі розуміли, що найнагальніший запит і найбільша потреба — тепловізори, рації, каски та бронежилети. В Україні їх просто не було де взяти — усе розібрали в перші пару днів. Усвідомлюючи, що проблема вирішиться не післязавтра, двоє Євгенів з нашої команди почали працювати у цьому напрямку: Каріс знайшов сертифікований метал і об’єднав різних виробників, а Павлов організував пошив плитоносок і відлив якісних плит.
Загалом наша робота була б неможливою, якби люди не об’єднували зусилля та ресурси. Потрібно облаштувати блокпости — хтось шукає пісок, хтось — мішки, хтось пропонує свій транспорт, хтось інший його заправляє. Це був цінний досвід — конектити потреби з можливостями, але робота в такому режимі виснажувала.
У який момент усе змінилося?
На початку березня мені довелося трохи переключитися. Ти питала, чого я найбільше боялася — так от, боятися по-справжньому я почала вже тоді, коли почула, що з Баштанки ворожа колона йде на Кривий Ріг. Спочатку я поїхала ночувати до Нуне, у якої в будинку є нормальний підвал, проте розуміла, що треба евакуюватися, бо в окупації я жити не зможу.
Добре, що у Юла Морозова є партнери та друзі, з якими ми мали попередні домовленості, завдяки чому змогли поїхати гуртом. Наші хлопці вивозили сім’ї, і я також їхала у цій колоні. На певний час я вирішила лишитися у Тернополі. І це рішення виявилося правильним, бо з Кривого Рогу через свій страх я б уже не могла так ефективно працювати. Роботи було надзвичайно багато. У Тернополі нас чекали. Іван Сороколіт нас обігрів, нагодував і завжди в усьому допомагав, за що я безмежно вдячна йому та його команді. Ми з мамою почували себе в безпеці та майже вдома.
У той час єдиною моєю розвагою було піти попити кави на заправці — це були мої 15 хвилин для себе. Решту часу я приділяла роботі — “неслося” так, що я ледве давала цьому раду. Пам’ятаю, я питала себе, чи можу сходити на манікюр — тоді якраз почали знову відкриватися салони. “У країні війна, хлопці сидять в окопах, чи маю я право на манікюр?”, — питала я себе. Звісно, я вирішила, що не можна ставити своє життя на паузу, бо живу я тут і зараз, незалежно від того, йде війна чи ні, і чекати, поки вона скінчиться, аби дозволити собі радість — не дуже оптимістична історія.
Гадаю, тоді в багатьох було відчуття провини, у кожного за щось своє, і мене воно вхопило саме за манікюр. Загалом мені дуже пощастило: в мене були ідеальні умови евакуації. Для мене це була величезна підтримка — я знала, що можу бути там скільки треба, і поверталася однією з останніх, ніхто мене не підганяв.
Ти сказала, що після вторгнення стикнулася з задачами, до яких раніше не мала жодного стосунку. Для розуміння контрасту — якими були провідні напрямки діяльності ОВГ до цього, і чим команда займалася у той межовий період, коли ми відчували наближення небезпеки?
У нас був проєкт “Комфортне місто”, в межах якого ми говорили про інфраструктурну та соціальну доступність, залучення батьків маленьких дітей до громадянського суспільства, забезпечення умов для людей з інвалідністю, для маломобільних груп населення. Ця діяльність часто була пов’язана з аудитом, певними запитами й вимогами до реконструкції — ми влаштовували акції, челенджі. Наприклад, флешмоб #ЛюкиПадлюки був дуже популярним: люди фотографували каналізаційні люки без кришок та викладали світлини з тегом. Наші заходи мали позитивний ефект у громадському плані.
Хоча якихось глобальних результатів це не приносило, радше точкові — ми не бачили змін у діяльності так званої місцевої влади, тротуари лишалися такими ж, як і були — ми все одно розуміли, що це лише перший крок у формуванні іншого середовища. Для початку слід розбудити людей, які мають у собі нотку активності, аби вони вчилися брати на себе відповідальність і робити собі добре там, де вони живуть. Ми об’єднали багато містян, які готові були долучатися до змін.
А коли я зрозуміла, що мені слід розбиратися у типах тепловізорів, я була, м’яко кажучи, спантеличена. Або коли ми допомагали Жені Павлову знайти правильну тканину для пошиття плитоносок. У мене на робочому столі з’явилася папка “Війна”, в яку я зберігала усі матеріали, і для мене це була певна точка зміни парадигми. Але згодом вона перетворилася на папку “Оборона” — певно, психіка перелаштувалася.
До цього, ще перед вторгненням, ми займалися перевіркою бомбосховищ — це була ініціатива Дениса Дубова. Ми розуміли, що ситуація з укриттями сумна, подавали звернення, аби їх ремонтували, але мало що встигли змінити.
Яка співпраця у межах усіх цих процесів стала для тебе найнесподіванішою?
Напевно, партнерства у межах “Інвакуації”. Поки я була у Тернополі, ми розпочали проєкт з евакуації людей з інвалідністю та членів їхніх сімей за кордон. Понад 600 осіб ми змогли відправити у різні країни Європи. Це було непросто, але європейські партнери з розумінням ставилися до нашої ситуації. Зіграло роль і те, що свого часу я була на великій кількості різноманітних стажувань та програм за кордоном, завдяки чому маю певний міжнародний соціальний капітал. Тож нам вдалося залучити людей, які готові були допомагати — ми й досі підтримуємо з ними зв’язок.
Проте це була дійсно несподівана співпраця. До цього з нашими європейськими партнерами я просто була знайома в рамках різноманітних програм, ми мали приятельські відносини, періодично лайкали і коментували одне одного у соцмережах, зрідка зустрічалися — і не більше. І тут вони виявилися готовими активно включатися — наприклад, розмістити 80 людей з інвалідністю у себе в країні. Це виклик, і я постійно тоді думала: якщо війна почалася б у їхній країні, як я впоралася б із такою задачею?
Для Кривого Рогу це було би викликом особливим, з нашою “інклюзивністю”.
Так, проте це в будь-якому місті непросто — знайти місце для розміщення, обладнане належним чином, врегулювати все на законодавчому рівні. До того ж, люди зазвичай приїздили без великої кількості грошей, а то і взагалі без них, а їм потрібне харчування, лікування. Це складна задача, і її брали на себе люди, з якими у нас були невимушені приятельські стосунки. І це не єдиний приклад.
Скажімо, якось ми дізналися, що в одному з сіл на Херсонщині немає води — комунікації пошкоджено, електрика теж відсутня, і люди тягають технічну воду з колодязя. Проблему можна було частково вирішити за допомогою великого генератора, на який ми почали збирати кошти. Я звернулася до своїх друзів із Грузії, і вони без зайвих питань надіслали нам чималу суму, якої не вистачало, аби придбати матеріали для установки генератора. Після цього до нас самі зверталися інші партнери, пропонували допомогу, надсилали кошти, і ми купили генератори для ще кількох громад. Тарас Грузін, наш співзаснокник, підтримав цей напрямок роботи та розібрався з усіма складними питаннями.
Таких ситуацій було багато, коли дивним чином вчасно знаходилися люди, які допомагали виконати специфічну задачу. Це була синергія часто геть незнайомих людей. Ми чекаємо вантаж і не знаємо, хто його везе — але довіряємо, бо не маємо іншого вибору, і все завершується добре. Часом на нас виходили зовсім несподівані люди — скажімо, допис про евакуацію людей з інвалідністю розмістила у себе Аліна Паш. Завдяки таким випадкам я не завжди знала, звідки у людей мої контакти, але всі вони пропонували допомогу.
Що було для тебе найтяжчим завданням? Емоційно або організаційно.
Приймати рішення, не дуже добре врегульовані в законодавчому контексті. Коли ти точно знаєш, як це працює у правовому полі, легко робити як слід. А коли законодавство трохи шкутильгає і має певні прогалини, а рішення тобі приймати треба все одно, це складно. Проте ми впоралися з усім. І я дуже рада, що в мене є можливість розділити відповідальність і працювати з людьми, яким можна довіряти.
Які ще проєкти вдалося втілити за цей час?
Разом із Євгеном Павловим ми співпрацювали з БФ “Право на захист” — реєстрували ВПО на отримання грошової допомоги. Це був потужний організаційний досвід — ми мали найкращі показники серед інших центрів, які надавали таку допомогу.
Були також проєкти, в яких я, як учасниця Professional Fellows Program, отримувала невеликі гранти, і на ці кошти ми возили гуманітарку на Херсонщину, закуповуючи те, чого зазвичай не було у стандартних гуманітарних наборах.
Також ми проводили консультації для власників пошкодженого і знищеного внаслідок бойових дій майна — наш юрист Дмитро Смик розповідав, як правильно подати звернення, що для цього потрібно, на яку компенсацію громадяни можуть розраховувати й коли.
А як щодо Центру відновлення військових і цивільних? З чого розпочався настільки амбітний проєкт, як виникла ця ідея?
У 2018 чи 2019 році ми розробили проєкт, який називався “Арт-шахта” — планували створити культурно-мистецький центр у Кривому Розі на базі надшахтної будівлі, використавши європейський досвід ревіталізації старих промислових об’єктів. Ми хотіли зробити велику сучасну концертну залу, галерею — цих просторів у місті справді бракує. Проєкт ми подали на Європейську Комісію, пройшли кілька етапів відбору і… виграли. Проте далі почалися проблеми з будівлею, довелося шукати інший варіант, процес затягнувся. В результаті, аби підписати меморандум і засвідчити початок робіт, європейські партнери мали приїхати до нас 22 лютого минулого року. Звісно, візит довелося перенести — очікувалося, що за “2-3 тижні” напруга спаде і ми зможемо працювати далі. Ну а 24 лютого проєкт втратив актуальність.
Ми довго думали, як із ним вчинити. Звісно, культура важлива і потрібна завжди, вона підтримує у скрутний час і допомагає у відновленні, але ми розуміли, що робити культурний центр під час повномасштабної війни — не найнагальніша ідея. Юлій запропонував поєднати культурний аспект із реабілітацією, і фактично переспрямувати проєкт.
Ми вже знайшли будівлю, в якій можна облаштувати реабілітаційний центр, розписали попередній план. Це буде заклад для людей, які постраждали від війни — насамперед поранених військових. Людям потрібно буде не лише лікуватися, а й відновлюватися ментально, заново інтегруватися у суспільство. Тому в нас передбачено три напрямки реабілітації: фізична, психологічна і соціальна. До останнього належить усе, що не входить у два попередніх: культурна складова, профорієнтаційна допомога та інше.
За найобережнішими, найскромнішими прогнозами — коли Центр відновлення може запрацювати?
Сподіваюся, за пів року ми вже зможемо надавати перші послуги. Це не означає, що все буде готово, але за цей час можна облаштувати принаймні перший поверх і почати працювати, паралельно продовжуючи ремонтні роботи й закупівлю обладнання.
Зараз ОВГ проводить психологічні та юридичні консультації для військових і їхніх сімей — чи можна вважати цей проєкт підготовчим кроком до відкриття Центру відновлення?
Цілком. Загалом психологічну допомогу українці все ще часто недооцінюють, не знають, як це працює, не довіряють фахівцям. Однак психологічне відновлення не менш важливе, ніж фізичне. Та і не лише військових це стосується — ми усі ментально постраждали від війни. Уже зараз багато людей потребують допомоги — зокрема, сім’ї та особливо дружини військових.
Поки чоловіки на фронті, їхні дружини беруть на себе увесь побут, піклування про дітей, старших родичів. При цьому вони працюють, волонтерять, встигають підтримувати своїх чоловіків — але треба подбати і про себе, аби мати сили.
Як випускниця програми Policy Designers Network від German Marshall Fund, я мала можливість втілити таку ініціативу, і два місяці тому ми почали працювати. 10 травня було завершено перший цикл групових психологічних консультацій для дружин військовослужбовців. Це був неймовірний досвід — я знаю цих жінок, я бачила, якими вони були на першій консультації і які вони зараз — їхні обличчя справді посвітлішали. Не факт, що це лише завдяки групі психологічної підтримки, але гадаю, що наш внесок у цьому є, і самі вони діляться дуже радісними враженнями.
Щодо юридичних консультацій — ми бачимо, що зараз відбувається велика кількість порушень законодавства, з якими військові не завжди можуть упоратися. Комусь бракує обізнаності, хтось на “нулі” захищає Україну, але не має можливості захистити власні права. Тож ми, тримаючи тил, вважаємо за обов’язок допомогти захисникам.
До речі про психологічну допомогу — а як ти сама даєш собі раду, зважаючи на таке навантаження? Вже понад рік ти постійно працюєш із принципово новими задачами, несеш величезну відповідальність перед партнерами, державою, людьми, яким ОВГ допомагає. Рік тому ти питала себе, чи маєш право на манікюр, а яке право ти даєш собі сьогодні, як розслабляєшся, з яких джерел поповнюєш запас енергії?
Хоча евакуація до Тернополя дуже допомогла мені свого часу, після повернення до Кривого Рогу мені теж певною мірою стало легше. Я серед своїх людей, які завжди готові підтримати, порадити, допомогти. Команда вирішує все — коли поряд є люди, на яких можна покластися, ти вже не потонеш. Нести будь-яку значну відповідальність, не маючи команди, по-перше, складніше набагато, а по-друге — непродуктивно.
А відчуття внутрішнього спокою і балансу мені дарує природа. У Кривому Розі є кілька місць, куди я їжджу, аби поговорити з собою і почути себе, відпочити від галасу міста, дзвінків, повідомлень. Це мене підтримує, допомагає зрозуміти власні потреби, наповнює.
Ми сьогодні багато говорили про нетворкінг — про те, як і до вторгнення вдавалося долучати людей до громадського життя, бо вони розуміли, що роблять краще передусім собі. Їхня активність сьогодні — це питання безпеки і виживання, проте ми все одно маємо вибір, залишатися інертними або брати на себе відповідальність за спільну боротьбу. І ми бачимо, що криворіжці дійсно стали більш активними — це стосується і волонтерської діяльності, і рефлексії щодо політичних процесів, зацікавлення українською культурою та історією. Люди, які були “поза політикою”, починають розуміти, що речі, які здавалися раніше не суттєвими, можуть призвести до подій, які ми переживаємо зараз. Вони повертають собі власну національну гідність, ідентичність.
Проте місто в нас справді сильно зросійщене, щедре на совкову спадщину. Ми з тобою перебуваємо у певній “свідомій” бульбашці, за межами якої люди досі крутять російський реп у таксі. Як ти оцінюєш загальну ситуацію? Чи є в нас шанси на те, що Кривий Ріг зміниться остаточно, і після перемоги ми не повернемося назад, до загравань із росіянами і їхньою культурою, пошуків “хороших” російських політиків чи ще якихось діячів? Зокрема це стосується представників міської влади, котрі стрімко стали патріотами — принаймні, на позір. Чого ми можемо очікувати від них надалі у цьому плані?
Мені пощастило, бо я дійсно живу в бульбашці, сформованій зі свідомих людей, і в мене зберігається ілюзія, що все добре. Але я розумію, що це не зовсім так. Є люди, для яких відвідувати церкву московського патріархату — це нормально, і є люди, лояльні до російських політиків, письменників, музикантів. І ці люди є й у Кривому Розі, і ще якийсь час вони продовжуватимуть бути. Можливо, зараз вони не висловлюються надто гучно, і не всі їх чують, але вони точно ще отримають свою нагоду і своє слово. Й це буде наша відповідальність — як реагувати на це.
Це така ж відповідальність, яка лежала на нас перед вторгненням, коли ми ходили або не ходили на вибори. Якщо людина має позицію “що я зміню” і зливає свій голос — це не позбавляє її від відповідальності. Від того, що ми не беремо участі у виборчих процесах, президента не перестануть обирати, як і місцеві ради. Тож у нас немає варіанту на це не впливати, бездіяльність — це про негативний вплив, а не його відсутність.
Якщо говорити безпосередньо про людей “при владі”, я не вірю, що вони змінюються внутрішньо, і не впевнена, що війна вплинула на наші органи місцевого самоврядування у контексті ідентичності. Це лише вимога часу, до якої люди пристосовуються. Гарантом і гарантією того, що ми не повернемося туди, де були, є активне громадянське суспільство. І це суспільство несе великі втрати, кожен загиблий — втрата для всього народу. Знаючи про ці жертви, масштаб яких ми поки не осягнули, ми не можемо дозволити собі повернутися назад, вдавати, що нічого не сталося, шукати щось хороше у росії та росіянах. Потрібно доносити інформацію, особливо лідерам думок, аби люди, їхні підписники і слухачі, зважено приймали рішення і брали на себе відповідальність за свої дії.
Слово “відповідальність” сьогодні звучало в нашій розмові багато разів. Скажи, будь ласка, наостанок — з чого слід почати тим, хто її боїться?
З підтримки — себе і тих, хто поруч. Саме в такій послідовності — тільки подбавши про самих себе, ми матимемо сили й натхнення, аби допомагати іншим, змінювати світ навколо себе і разом перемагати.
