Від початку повномасштабного вторгнення Об’єднання Відповідальних Громадян допомагає нашим бійцям усіма доступними способами. За останній рік ми провели ряд масштабних зборів — зокрема, на автівки для військових. Однак діяльність окремих учасників ОВГ не завжди висвітлюється у соцмережах, тоді як кожен член команди чимало робить для перемоги. Яскравий приклад — Євген Каріс, співзасновник Об’єднання Відповідальних Громадян, генеральний директор компанії “Віконда”, волонтер, батько трьох дітей. Ми поговорили з Євгеном про машини для ЗСУ, саморобні плитоноски, виживання бізнесу під час війни та відповідальність міської влади за втрати. Спілкувалася Ірина Божко.
Осінь-зима 2021 року. Усі в напрузі: росія нарощує війська біля кордону, і попри те, що називає все це “навчаннями”, веде все більш агресивну риторику. Одні стверджують, що нам слід готуватися до повномасштабної війни, інші доводять, що її не буде й усе це фарс. На якому боці був ти, і як провів 24 лютого?
Сам не знаю, чому, але я не вірив, що така війна можлива. Ілюзій щодо росіян я не мав — точніше, щодо їхнього гуманізму. Можливо, сподівався на якусь їхню розсудливість, розуміння дійсності врешті-решт. Теза про те, що війна нікому не вигідна — неоригінальна, але актуальна й досі. Може, я недооцінив їхню готовність іти на будь-які жертви заради своїх цілей. Хоча ці цілі — як продекларовані (когось там захистити), так і реальні (знищити Україну як державу) — досі здаються абсолютно ідіотськими.
Про початок вторгнення я дізнався максимально прямолінійним шляхом — почувши вибухи. Паніки не було, але за сім’ю я дуже боявся: ми почали облаштовувати якесь укриття, зібрали аптечку, купили пального. Зрештою я відвіз дружину з дітьми до Європи — інакше просто не міг працювати, знаючи, що вони у потенційній небезпеці. Як батько трьох дітей, я маю право виїжджати за кордон. І варто було бачити обличчя словацьких (та й українських) прикордонників, коли я повертався. Для мене ж це не було якимось героїзмом чи самопожертвою: тут мій бізнес, команда, моя відповідальність, тут я можу почуватися корисним. Якби я не повернувся тоді, напевно б уже можна було не повертатися ніколи — ніхто б мені більше руки не простягнув.
Чим ти займався після повернення, окрім бізнесу?
Роботи було багато. На початку вторгнення ми з командою волонтерів запустили власне виробництво плитоносок з якісної сертифікованої сталі. Почали також виробництво мобільних ліжок для ЗСУ і займаємося цим досі. Оскільки бізнес як такий усе одно завмер, ми від підприємства безкоштовно надавали вікна для відновлення пошкоджених будинків, а також для військоматів та інших установ.
Щодо плитоносок — часто можна почути тезу від військових або досвідчених волонтерів, що “краще ніякого, ніж саморобний”. Так говорять про бронежилети, турнікети, часом навіть розгрузки. Як би ти міг це аргументувати з позиції виробника?
У випадку з бронежилетами все дійсно так. У нас немає того обладнання, яке мають великі компанії, що виробляють амуніцію. Якість плит ливарного виробництва майже неможливо проконтролювати на етапі виготовлення, і їхня міцність часто неоднакова. Таку броню обов’язково треба відстрілювати — іншого способу впевнитися в її якості просто не існує. І ми робили це, і бійцям пропонували попередньо тестувати плити, якщо вони сумнівалися у їх міцності. До моменту, коли налагодилося стабільне постачання бронежилетів з-за кордону, ми забезпечили плитоносками не одну сотню бійців, і відгуки були хороші.
Однак основним напрямом твоєї роботи, окрім виробництва ліжок, стала також купівля автівок для військових. З чого це почалося?
Навесні минулого року ОВГ ініціювали евакуацію за кордон людей з інвалідністю. Пасажирів на кріслах колісних слід було перш за все привезти на залізничний вокзал або довезти до кордону, а в нашому місті для цього банально не було транспорту. Тому ми придбали у Європі три мікроавтобуси, обладнані підйомниками та кріпленнями — займався цим зокрема і я, й отримав відповідний досвід. А оскільки я, знову-таки, можу виїжджати за кордон досить вільно, це задача якраз для мене.
Як відбувається цей процес?
Нічого особливого — знаходимо пропозицію в мережі, домовляємося, збираємо кошти, зустрічаємося, приганяємо. Місцеві волонтери за потреби ремонтують машини, фарбують. З моменту вторгнення ми передали бійцям близько 60 автівок. На фронті це розхідний матеріал. Проте були історії, коли, скажімо, машина підірвалася на міні, але бійці лишилися живі і практично неушкоджені — у таких випадках не шкода ні витрачених грошей, ні докладених зусиль.
Чи стикався ти з хейтом через поїздки за кордон? Часто можна почути обурення на адресу культурних діячів чи підприємців, які виїжджають — одразу починають підозрювати, що вони не повернуться, і всіляко “розганяти зраду”.
Хейту не було, а з нерозумінням стикаюся регулярно. Я їжджу за кордон не лише за автівками, а й по робочих справах. Бува, зустріну в місті когось зі знайомих, а вони дивуються: “Ти ж був за кордоном!”. Тобто для людей це щось саме собою зрозуміле: маєш можливість виїхати — не повертаєшся.
Насправді корисним можна бути і за кордоном — донатити, збирати кошти, зокрема від фондів та бізнесу, закуповувати й відправляти необхідні речі, допомагати біженцям. Роботи всюди вистачить — було би бажання працювати і ресурс для цього. Але я не тільки хочу допомагати армії, а й несу відповідальність перед своїми колегами — колективу фірми треба за щось жити, утримувати свої родини.
Зважаючи на інфляцію та інші економічні фактори, пов’язані з війною, як змінилася твоя робота?
Може здатися, що попит на вікна зараз величезний, оскільки велика кількість будівель пошкоджена або зруйнована. Проте споживацька спроможність низька як ніколи, у людей просто немає грошей. Де могли, ми допомогли безкоштовно, але компанія має сплачувати податки, оренду, купувати матеріали, видавати зарплатню.
Тож зараз бізнес — провідний для мене напрям діяльності. Працювати доводиться більше, хоча про прибутки на рівні 2021 року навіть не йдеться. Зараз ми налагоджуємо контакти з Європою — вже продаємо свою продукцію в Італії, Іспанії, плануємо заходити й в інші країни, ведемо таку собі криворізьку експансію.
Це ж узагалі комбо для диванних хейтерів: мало того, що за кордон їздить, так іще й гроші заробляє там. У нашому суспільстві з радянських часів і бентежних 90-х (та і нульових не кращих) лишилася тотальна недовіра до бізнесу — як із цим боротися?
Комунікувати — нічого кращого поки не придумали. Бути прозорими, відкритими, сучасними, говорити з аудиторією її мовою. До людей слід донести, що бізнес — це про робочі місця, економіку, про відповідальність перед державою. Так, ми бачимо багато прикладів недобросовісних підприємців і відвертих шахраїв. Але що більше людей робитиме бізнес свідомо, прозоро і якісно, то більш маргінальними на їхньому фоні здаватимуться “дільці”, тим частіше люди вимагатимуть від них змін. Це і політиків стосується, до речі. Все починається з особистої відповідальності.
Під час повномасштабної війни всі ці теми теж на часі. Взяти хоча би великі збори — скажімо, від 50 тисяч гривень, а тим паче від 100. Так, будь-який донат є важливим, але закриваються такі збори переважно за рахунок суттєвих внесків, і надходять вони часто саме від бізнесу, від підприємців, котрі спроможні задонатити кілька тисяч гривень чи доларів. Великі фонди без бізнесу не могли б існувати — усі донатять Притулі й “Повернись живим”, але величезні партії озброєння, автівок та амуніції закуповуються за кошти від підприємців, у тому числі західних, їх би не могли забезпечити донати по 100-200 грн, не кажучи вже про “вартість чашки кави”.
Люди мають навчитися довіряти бізнесу, а бізнес — будувати діалог. Врешті-решт, саме бізнес має стати джерелом ресурсів у відбудові України, і з ним треба вміти співпрацювати. А співпраця без довіри — марна справа.
Ти багато працюєш, багато часу проводиш у роз’їздах, щодня спілкуєшся з купою людей, волонтериш, і при цьому твоя сім’я перебуває за кордоном. Що допомагає тобі емоційно триматися в таких умовах? Як ти відпочиваєш?
У звичному значенні слова я не відпочиваю. Можу хіба книжку почитати в дорозі — зараз поїздки за кордон забирають більше часу, ніж раніше. Читаю бізнес-літературу, книги з української історії — тобто все одно не випадаю з якогось загального контексту.
Триматися ж допомагає віра у нашу перемогу — це те, що мене драйвить. Я усвідомлюю, що кожна людина може для цього щось зробити, і радію, що маю для цього непогані можливості. Я вдячний ЗСУ, завдяки яким моїй сім’ї буде куди повернутися, і цю вдячність хочеться втілювати практично.
Сьогодні ми бачимо, що багато криворіжців стали більш свідомими та відповідальними, віднайшли свою українську ідентичність. Як гадаєш, чи залишиться патріотизм мейнстримом після війни, і чи не відкотимося ми назад до “какой разніци” та дружби з росіянами?
Суспільні зміни невідворотні — те, що сьогодні відбувається, вже не дозволить нам повернутися назад. Будуть локальні відкати, звісно, так як і сьогодні серед українців зустрічаються симпатики “русского міра”. Але глобально ми всі змінилися. Про перевзуту міську владу мова не йде.
От до речі про міську владу. Зараз соцмережами шириться інформація про те, що 129-та Окрема бригада ТрО потрапила на Донеччину без достатнього озброєння та амуніції, що командири тікають, харчі не підвозять, і загалом хлопці йдуть з зубними щітками на танки. Як відмежувати, що з цього правда, а що — вороже ІПСО? І як комунікувати з так званою “радою оборони міста”, котра буцімто повністю забезпечила бригаду, принаймні у своїх соцмережах? Зовсім нещодавно Вікторія Третяк написала про 150 пікапів, придбаних для бійців, і при цьому мої ж знайомі та родичі поїхали на Схід на старих цивільних легковиках (розмова відбулася до того, як родичі бійців 129 Обр ТрО вийшли на мітинг — прим. ред.).
Аналізувати ситуацію може лише вище командування — розповсюджувати паніку точно не варто. На Сході точаться важкі бої — важкі для усіх бійців, не лише для наших хлопців. Однак міська влада однозначно має понести відповідальність за те, що бригада потрапила туди без належної підготовки. Я можу лише уявляти, скільки коштів, виділених на автівки та інші потреби, осіло в кишенях наших посадовців. Я бачив, як Олександр Вілкул блокує роботу волонтерів, аби показати, що “військова адміністрація” допомагає армії більше за всіх, що без неї ніхто ні на що не здатний. Це піар на крові, громадянське суспільство має дати цьому оцінку.
На мою думку, якщо після війни ми не змінимо міську владу, ми будемо людьми, за яких узагалі не варто було воювати.
Змінити владу ми намагаємося давно, принаймні з 2014 року. Однак це цілий організм, який укорінився глибоко і вчепився міцно, а пасивність людей його підживлює. Багато криворіжців, до того ж, бояться втратити роботу. Працівники шкіл, шахт, комунальних підприємств не почуваються вільними у вираженні громадянської позиції.
Але сьогоднішні події мають розбудити людей. За халатність і жадібність міської влади ми платимо таку страшну ціну, що попередні страхи здаються геть дрібними й несуттєвими. Я не беруся зазирати комусь у гаманець і вказувати, де саме відмили гроші, але всі ми бачимо, що не так усе “ровно”.
Що би міг порадити людям, аби вони на тлі всього цього не зневірилися, не впали у відчай?
Тут складно давати поради, у кожного своя біда і свій біль. Але коли є змога — допомагайте ЗСУ. Від них залежить усе, і підтримувати армію — найголовніше, що ми можемо зробити. Серед нас немає “маленьких людей”, усі можуть щось зробити — завжди краще допомогти дрібничкою, ніж не допомогти зовсім.
