У минулому інтерв’ю ми говорили про бізнес під час війни та облаштування великого бомбосховища у Кривому Розі. Має до них відношення і сьогоднішній наш співрозмовник — Сергій Попович, засновник рекламної агенції Вертикаль, колишній депутат від партії “Сила Людей” та громадський діяч. Ми поговорили про те, як зберегти робочий колектив під час кризи та врятувати виробництво, як живе у війну рекламний бізнес і як вдалося з приміщення, не призначеного для перебування в ньому людей, зробити бомбосховище на 2000 осіб. Спілкувалася Ірина Божко.

Коли перед повномасштабним вторгненням ми всі жили у напрузі, одні дивилися на ситуацію тверезо (хоча тоді цих людей звинувачували у панікерстві), інші стверджували, що війни не буде, бо нікому вона не вигідна — “21 століття, центр Європи” й таке інше. На якому боці був ти, як осмислював та відчував для себе цей період, чого чекав і чи готувався якось?

 

Говорити, що я з 2014 року відчував присутність війни, буде неправильно — все ж коли ти сам почув вибухи й відчув небезпеку, це зовсім інше, це вже твоя особиста історія. Проте я розумів, що війна весь цей час тривала, і в період ескалації не чекав, що вона почнеться — я чекав, що вона перейде у нову фазу. Розумів, що слід очікувати підвищення інтенсивності бойових дій, проте гадав, що це відбуватиметься лише там, де вони вже велися на той момент, на сході країни. Я не думав, що наступ буде настільки масштабним, що будуть бити по цивільних об’єктах, але був на 100% упевнений, що зазіхання на нашу територіальну цілісність стануть агресивнішими. 

Проте вся моя підготовка полягала в тому, що я продовжував робити звичайну свою роботу. Їхати нікуди не збирався, не розглядав такого варіанту. Так, ми з дружиною зібрали тривожні валізи, аптечки, приблизно домовилися, як будемо діяти у критичній ситуації, але якогось панічного очікування в нас не було.

 

Як ти зустрів і провів 24 лютого?

 

Прокидаюся я рано, о шостій, однак цього разу сестра у паніці розбудила мене дзвінком іще раніше. Від неї я і дізнався про вторгнення, проте все одно ліг доспати свою годину — а що я іще міг удіяти в той момент? Дружина в цей час уже спілкувалася зі своєю сестрою, теж наляканою. Вже остаточно прокинувшись, я, як будь-який підприємець, думав, що мені робити з моїми людьми, як діяти. 

З дружиною ми, знову-таки, вирішили, що ніхто нікуди не тікає. З укриттями ситуація в нас сумна, тож вона з дітьми лишилася в умовному коридорі, а я поїхав на роботу, аби обговорити ситуацію з колективом і прийняти якесь спільне рішення.

 

Коли я брала інтерв’ю в Іри Роік, твоєї колеги, вона розповіла, що протягом першого місяця після 24 лютого ви не працювали. Як ви наважилися відновити роботу, з огляду на те, що вторгнення практично повністю обнулило рекламний бізнес?

 

У перший день ми всі разом зібралися в офісі, аби скласти приблизний план дій на найближчий час. Видали наперед зарплатню, доручили найбільш ініціативним колегам скласти для працівників таку собі методичку — зібрати в одному місці номери гарячих ліній, інформацію щодо евакуації, комплектації тривожної валізки тощо. Визначилися, як тримати зв’язок, якщо він зникне, домовилися, що в разі необхідності зможемо задіяти для особистих потреб автівки, які в нас є на підприємстві. Розподілили зони відповідальності — хтось робить запас води, хтось купує паливо. Зрештою вирішили, що протягом тижня на роботу не виходимо, стежимо за подіями. Потім взяли “відпустку” ще на тиждень — не те щоб ми очікували, що все так швидко закінчиться, просто на той момент навіть тиждень був неабияким горизонтом планування. 

Проте в березні перед нами все одно постало питання, що робити з бізнесом. Клієнтам ми повідомили, що поточні проєкти зупиняємо, нових не планували, відповідно всі виплати нам заморозили, а потрібно було якось сплачувати податки, оренду, кредити за обладнання, і колектив годувати. Тому протягом першого тижня, поки працівники сиділи вдома зі своїми родинами, ми з партнером думали, що робити далі. 

Вирішили, що проїдатимемо наявний бюджет разом, і поки прибутку немає, будемо виплачувати половину мінімальної зарплатні, незалежно від посади — так, для когось це мізер, але принаймні якісь предмети першої необхідності придбати можна. 

Протягом першого місяця, як уже було сказано, всі сиділи вдома. Я у цей час працював над облаштуванням укриття на Сонячному — був там з ранку до ночі, координував на день по дві сотні людей. Це була для мене і соціальна реалізація — хотілося допомогти громаді, і часткове вирішення питання безпеки для власної родини.

Першою спільною активністю для нашого колективу стало волонтерство. З наявних матеріалів робили вказівники для блокпостів, наліпки на автомобілі, навіть турнікети — так, це було кустарне виробництво, але на той час іншого нічого й не можна було знайти. І все це дозволило активізувати відсотків 30 людей з колективу, завдяки чому ми якісніше підтримували зв’язок. Але матеріали на складі швидко закінчилися, ми виплатили фінансову допомогу і на початку квітня знову вперлися в питання, як бути далі.

Люди поступово адаптувалися до паніки і почали цікавитися нашими перспективами. В середині квітня ми вирішили, що оскільки маємо вільний час, можемо зайнятися облаштуванням власних промислових потужностей. 2-3 рази на тиждень хлопці приїжджали, варили стелажі, готували все, що потрібно для виробничого процесу. Це якось нас увімкнуло — ми стали робити для себе те, до чого раніше не доходили руки за комерційними замовленнями, і до кінця квітня пробули в такому режимі.

У травні почали надходити перші клієнтські запити — принаймні щоби доробити те, що раніше почали. З’явилася потреба у роботі офісу. Це було мінімальне завантаження — майстерня працювала три дні на тиждень, офіс віддалено приймав замовлення. Порівняно з травнем 2021 року, від того об’єму роботи ми виконали відсотків 5. Ми не заробили навіть на електрику і розуміли, що звитяжно йдемо в мінус, але принаймні відновили спілкування з клієнтами.

Наприкінці травня ми з напарником вирішили, що людям потрібна більш суттєва фінансова мотивація, якась мінімальна впевненість — деякі колеги виїхали й не знали, чи варто взагалі повертатися в місто. В нас був вибір — або відпустити цих людей остаточно, або зберегти колектив і щось для цього зробити. 

Тож ми склали такий план: протягом наступних двох місяців маємо виконати обсяг роботи, який раніше виконували за місяць, тобто вийти на 50% своїх звичайних показників. Ми реанімували якісь старі, давно підвішені проєкти, ідеї, що літали в повітрі — тобто щось таке, у що ми вкладемо власні гроші, замовимо самі в себе, але люди будуть зайняті. Колеги були цьому раді, хоча не всі вірили, що з цієї авантюри щось вийде. Ми домовилися, що офіс працюватиме три дні на тиждень, виробництво — п’ять, а за необхідності люди виходитимуть частіше. 

Завдяки тому, що люди стали працювати офлайн, спілкуватися наживо, “ворушити” одне одного, колектив ожив. Ми зробили колекцію дизайнерських меблів — за власні кошти, проте ми завантажили свого інженера і виробництво, й за підсумками липня виконали заплановане на 100%. При цьому люди отримали близько 60% від своєї звичайної зарплатні — не від мінімалки. 

Такий самий план ми поставили на серпень-вересень і знову виконали, вийшовши на 70% зарплатні. Процес пішов і ми змогли стабілізувати показник у 60-70% від торішніх продажів, що в умовах війни здавалося фантастикою. Врешті-решт, ми вже не працювали в мінус. Перші ж 4 місяці ми просто летіли в трубу, і це був класний камбек. 

До того ж, завдяки часу, який звільнився, і бажанню щось робити, наприкінці року ми запустили два нових проєкти.

 

Розкажеш, яких саме?

 

Доля звела нас із людиною з Маріуполя — чоловік хотів влаштуватися працювати до нас на виробництво, але, поспілкувавшись, уже через місяць ми зробили його своїм партнером. Сергій — сам підприємець, який спеціалізується на корпусних меблях. До цього протягом кількох років він нічого не робив руками, бо мав штат працівників, власні потужності, обладнання, транспорт. Коли всього цього не стало й довелося шукати себе на новому місці, він узяв до рук шуруповерт і рулетку й був готовий усе починати з нуля.

Маючи цех у 400 кв. м та ще 120 квадратів слюсарні, ми оптимізували виробництво, аби раціонально використовувати площу, і виділили місце під меблевий цех, де став працювати Сергій. Він сам їздив на заміри, самостійно збирав меблі. Як рекламна компанія, ми розробили для нового проєкту логотип, створили сайт, запустили SMM і рекламну підтримку, й у листопаді отримали перші замовлення. Зараз вони стали постійними, а Сергій уже має двох помічників. 

І це не просто дві фірми під одним дахом, а повноцінне партнерство. Скажімо, приходить до вже згаданої топ-менеджерки Ірини жінка, яка хоче відкрити пончичну, й замовляє логотип. Дизайнери його створюють, задоволена клієнтка просить допомогти з дизайном вивіски та інтер’єру. Її питають, які меблі передбачаються, і пані відповідає, що їх іще нема й вони теж потрібні. Ірина говорить, що в нас є меблярі, показує людині цех, клієнтка робить замовлення і йде від нас цілковито щаслива. І виходить, що за великим рахунком менеджерка запустила новий бізнес, де ми надаємо послуги повного циклу. 

Другий продукт, який ми випустили — неонові вивіски та світильники. Про це ми думали вже пару років і загалом хотіли розширюватися. Ми й до цього працювали не лише у Кривому Розі, а неон одразу вирішили робити для всієї України. Бренд Barbara Neon — яскравий, позитивний і чудово продається через інстаграм. У січні-лютому ми продали перші 15 вивісок — у Кривому Розі, Києві, Одесі, Рівному, Костополі. Зараз ми прагнемо розширити виробництво — шукаємо неон-мейкерів, які вміють працювати з відповідними матеріалами. Оскільки подача у бренду “дівоча”, ми хочемо наймати передусім жінок — робота потрібна сьогодні багатьом, особливо переселенкам. Окрім співпраці з Сергієм із Маріуполя, з моменту вторгнення ми вже працевлаштували макетника й комірника на виробництво і менеджерку з окупованого Козачого — дівчину без досвіду, але сміливу і працьовиту. 

Поки що ми намагаємося стабілізувати обсяг роботи, аби вийти хоча би на 100% тієї зарплатні, яку люди отримували у 2021 році — інфляція з’їла багато, потрібно нарощувати прибутки. 

Ще одне досягнення, яке дуже нас надихнуло — виграний тендер компанії Uklon. Зараз ми брендуємо машини по всій Україні. Ніхто б не подумав, що криворізька фірма робитиме це для всеукраїнської компанії, і не лише у Кривому Розі, а, скажімо, у Чернівцях, Миколаєві, у Харкові під бомбами. Не працюємо ми хіба що далі Запоріжжя. Принцип роботи уже відпрацьований і логістика вибудована: виготовляється усю продукція в нашому місті, а на місцях ми маємо мережу підрядників, які з нею працюють. Цей досвід навчив нас масштабуватися на всю країну, раціонально використовуючи ресурси.

 

Мене загалом вражає, як люди під час війни починають масштабні проєкти, розширюють бізнес. Скажімо, Нуне Волкова у нещодавньому інтерв’ю розповіла, що її компанія відкрила друге виробництво — при тому, що ніхто не очікував у цей час попиту на вироби з хутра і шкіри.

 

Споживацька активність знижується, бо грошей у людей стало менше, але вони все одно купують, хоч і економніше. Конкуренція на ринку через це стала складнішою — розвиватися виходить лише у проактивних компаній, які йдуть назустріч клієнту. Інертні на плаву триматися більше не можуть.

Ми як рекламна компанія намагаємося підтримувати проактивний бізнес, даємо безкоштовні рекламні потужності. Раніше вони відводилися під соціальні проєкти, однак — скажу непопулярну річ — у соціальній сфері зараз є гроші, Європа і США допомагають таким ініціативам, але не бізнесу. При цьому бізнес — рушійна сила економіки. Тож ми домовилися з нашим маркетологом, що пів року будемо давати безкоштовні рекламні площини для бізнесу, щомісяця розігруючи їх серед претендентів. Такі нестандартні партнерства зараз добре працюють. Скажімо, з тією ж Нуне ми домовилися про таку співпрацю, і це принесло результат. 

 

Ти вже торкнувся теми бомбосховища — розкажи, будь ласка, детальніше. Це найбільше сховище у Кривому Розі, і новина про нього свого часу прокотилася всією Україною. А з чого все почалося, чому саме ти взяв на себе це завдання, чому обрав саме це місце?

 

Все дуже просто й очевидно. У перші кілька днів після вторгнення люди виходили надвір як під час новорічних свят, коли всі просто гуляють і нічого не роблять. Тільки це були свята зі знаком мінус — ми вешталися вулицями, аби з кимось поговорити, поділитися своєю тривогою. І всі навколо говорили про одне й те саме — нема куди ховатися в разі обстрілів. Так і ми з друзями, зустрівшись числа 25-го на каву — треба віддати належне, “Булочна №1” працювала як ніхто — вирішили зайнятися цим питанням.

Спершу ми пішли по садочках і школах. Десь мене знали з часів депутатства, десь дивилися з недовірою — чи не диверсанти ми часом. Деякі заклади відмовлялися співпрацювати, бо боялися, що в разі самодіяльності їх покарає начальство. Де могли, ми домовлялися про початок необхідних робіт, скеровували людей, які готові були виносити-заносити-прибирати-привозити, але розуміли, що одне укриття у школі чи садочку вміщує всього близько 50 осіб. Так ми обійшли весь район, а укриттів усе ще критично бракувало. На Сонячному, де я живу, мешкає 16-18 тисяч людей, і з великих укриттів — лише підвал Тисячки і станція швидкісного трамваю, куди можна просто не добігти. 

Сусіди згадали про покинутий тунель у балці Калетіна, проте він був заритий, і ніхто не знав, у якому він стані. Ми звернулися до міської влади й нам пішли назустріч, було прийнято рішення розконсервувати тунель. І як тільки ми дізналися напевно, у який день приїде техніка на “розкопки”, ми через усі можливі канали повідомили, що потрібні будуть люди. Я був вражений — прийшло сотні дві людей, готових працювати. Перший день ми провели в метушні й робили хто що міг, але ввечері я вже детально й чітко розписав, що нам потрібно, аби розподілити задачі. Ворота, сидячі місця, електрика, туалети, логістика — напрямків було чимало. 

Допомогли зв’язки з бізнесом — наприклад, “Моє село” і “Сонячна Галерея”, наші клієнти, надали кілька сотень піддонів. Активно залучилася у ці процеси молодь — як тільки тунель перетворився на приміщення, в якому можна сидіти, люди там чергували день і ніч. Загалом на облаштування пішло 3 чи 4 доби, якщо підходити без перфекціонізму. “Санлайн” і “Датагруп” забезпечили інтернет, служба охорони зробила сигналізацію, люди з патрульної поліції зайнялися питаннями безпеки. Далі пішла структурна робота — треба було отримати посвідчення, аби легалізувати всю цю історію. І досі є люди, які щось для цього укриття роблять — прибирають, варять буржуйки. 

Щоправда, через відсутність нормальної вентиляції половина речей уже просто зіпсувалася, а партнери, які надали біотуалети, змушені були їх забрати. Тому якщо виникне раптом необхідність використовувати сховище повноцінно, доведеться знову багато працювати. Але принаймні не треба нічого з нуля розкопувати, вичищати; там є світло, інтернет, запас води.

Ми пропонували партнерам вкластися у ремонт, аби зробити якісну вентиляцію, якусь косметику, вбиральні. Тоді укриття можна було би використовувати з користю навіть не за прямим призначенням — проводити там якісь заходи, зібрання, і в мирний час воно б залишилося перспективним цивільним об’єктом. Зараз діти на дистанційці — а в укритті можна було би безпечно проводити для них позакласні заняття. Але всі відмовилися. 

Поки що я від цієї справи відійшов, хоча ми з командою досі тримаємо зв’язок. Після роботи над сховищем у нас розвинувся шалений нетворкінг — коли пишеш у чат якийсь запит, люди реагують блискавично. Потрібно розвантажити пісок на Тисячці — за 5 хвилин там уже 20 людей. Збір на матеріали для окопних свічок, які виготовляє місцева вчителька — будь ласка, всі поширюють і донатять. 

 

Як ти все це вивозиш? Реанімувати бізнес, втілювати такі масштабні громадські проєкти, спілкуватися з такою кількістю людей — мені здається, на все це може фізично бракувати часу в добі. 

 

Насправді роботи в мене зараз менше, ніж було до вторгнення — навіть разом з умовною волонтеркою. Раніше родина значно рідше бачила мене вдома. Зараз інші пріоритети, інакше розподілені зони відповідальності — я можу більше делегувати, менше контролювати. От у часи депутатства, у 2014-2020 роках, було дійсно важко — мене і вдома не було, і бізнес просідав. Спочатку здавалося, що я буду задіяний там відсотків на 30, але витрачав мінімум половину свого робочого часу, й це забирало купу енергії. Тоді вивозилося все переважно на бажанні соціально реалізуватися, бути причетним до змін, мною часто керував принцип “хто якщо не я”. Сьогоднішня громадська робота — це про безпеку, буквально про виживання, всі це розуміють, тому цю роботу є з ким розділити.

Ця війна показала, що стабільність ілюзорна, розслаблятися не можна. Бізнес — ключовий для мене напрям зараз, мені треба його витягти. Наше підприємство має годувати 20 родин, аби вони платили за квартиру і вдягали дітей. Це моя безпосередня відповідальність, тут навіть питання не стоїть, працювати чи ні.

Звісно, мене дуже підтримує сім’я. Моя дружина — розумна, мудра, смілива, з нею можна усім ділитися, радитися. Коли вдома немає конфлікту, коли ти не витрачаєш там сили, а наповнюєшся ними — це вже 50% твого успіху, а коли ще й на роботі класний колектив — гріх скаржитися на труднощі. Найгірше для мене — нічого не робити. Коли я не працюю, я не виробляю енергію передусім для самого себе. 

 

Щодо нетворкінгу та відповідальності. Люди змінюються на наших очах — стають свідомішими, активнішими, патріотичнішими. Як гадаєш, наскільки стійкими є ці зміни? Чи можемо ми розраховувати на те, що після перемоги не відкотимося назад у “какая разніца” і “що країна мені дала”?

 

Точка неповернення була пройдена ще у 2014 році, хоча не всі це розуміли і не всі розуміють досі. Активних, свідомих громадян дійсно стало більше, змінився і загальний контекст, тому час усе покаже. Інше питання — скільки цього часу забере наше спільне становлення і очищення.

Ми маємо вчитися довіряти одне одному, інакше не зможемо ризикувати, а ризик — запорука змін. Це як у бізнесі — я намагаюся бути максимально відкритим зі своїми людьми, не дозволяю собі жодної зверхності, ми всі рівні і прозорі одне перед одним. Так, я не раз обпікався, але це не означає, що я більше нікому не довірятиму — ні, я просто ретельніше обиратиму, кому довіряти.

 

Перенесемо цей принцип у криворізький контекст. У тебе на підприємстві все класно складається, бо ти як керівник задаєш вектор, але ж не всюди так. Не 8, не 9, а менш ніж півтора роки тому ніхто не міг уявити, що Олександр Вілкул у своїх зверненнях говоритиме “Слава Україні”. Проте його щирості, гадаю, не вірить приблизно ніхто (це до речі про довіру). Чи є в тебе бачення того, як розвиватимуться події далі, і що буде з патріотизмом таких людей після війни?

 

Ми говоримо про пристосуванців, це зрозуміло. Але тут змінювати вектори мають самі громадяни, і вже це роблять. Скажімо, в тебе чоловік пішов служити, а в когось не пішов — і ми бачимо, що ось одна сім’я вкладається у перемогу, в державотворення, а інша не вкладається. Й усі, хто має хоча би дещицю громадянської свідомості, хочуть брати у цьому участь — не лише зі зброєю в руках. 

Раніше як було? Ти пішов у політику, бажаючи щось змінити, гробиш своє здоров’я, депресуєш у цьому середовищі, і для людей ти крайній, бо гречка не подешевшала післязавтра. Зараз люди починають цікавитися, як саме зміни працюють, що слід робити для цього. Люди почали розуміти, що війна — це витрачання особистих ресурсів на спільну справу. І витрачаючи їх, ти маєш уже інші вимоги. Витративши свої кошти, сили, здоров’я, вже не погоджуєшся на гречку. 

Рожевих окулярів на мені немає. Проте активних громадян все одно стає більше, і якби пропорційні зміни відбувалися у нашому виконкомі, якби стало хоча би на 10% більше проактивних, проукраїнських депутатів, які дбають про громаду, це б усі швидко помітили. А якщо таких депутатів буде більшість — ми станемо геть іншим містом. І перспективи для цього в нас є.

Довіряти одне одному, працювати і не скиглити — й усе в нас вийде.