Продовжуємо серію інтерв’ю із учасниками Об’єднання Відповідальних Громадян (ОВГ), котрі зробили й не припиняють робити найфундаментальніший вклад у створення і розвиток проєкту. Говоримо, звісно, про війну, котра змінила нас, наше життя, роботу та цілі. Сьогоднішній наш герой — Тарас Грузін, член ради ОВГ, приватний підприємець, маркетолог, перший голова міської партійної організації “Сила Людей”. 

Про те, чому у мовному питанні не має бути компромісів, які мотиви можуть бути у ворога, що таке справжня перемога і коли ми можемо на неї розраховувати, із Тарасом поговорила Ірина Божко. 

 

Люди по-різному оцінювали ситуацію — хтось із 14-го року говорив, що “повноцінна” війна почнеться неодмінно, а хтось до останнього сподівався, що в наших сусідів лишився якийсь здоровий глузд. А як це було в тебе? Коли ти зрозумів, що війни не уникнути?

 

Важко відповісти однозначно. Я розумів, що війна не закінчилася мінськими угодами чи умовною тишею на фронті — люди продовжували гинути, й виходу з ситуації не було видно. Так, усі ми читали Пономаря з його планом “Анаконда”, і сподівалися, що після економічного придушення рф настане її розпад, їм буде не до нас і не до своїх сателітів, і Крим та Донбас повернуться в Україну умовно мирним шляхом. Проте всі ми бачили це “придушення”.

Скажу відверто: коли вранці 24 лютого дружина мене розштовхала і сказала, що почалася війна, я не повірив. Я до останнього намагався не вірити у таку ймовірність. Це була абсолютно безглузда ідея путіна — йти в наступ на Україну, і сьогоднішні події, наша боротьба 223 днів це доводить (інтерв’ю було проведене 4 жовтня — прим. ред.). От тільки скільки всього нам це коштує…

 

Щодо безглуздої ідеї. Так, ми платимо страшну ціну за нашу перемогу, в якій уже ніхто не сумнівається. Проте її платить і росія — так, її не настільки сильно давить санкціями світова спільнота, як нам би хотілося, проте все ж економічний тиск є, величезні втрати є, і є ще купа проблем, про частину з яких ми поки й не знаємо. І виникає закономірне питання якраз щодо здорового глузду, обґрунтованості цього рішення — от “щоби що”? Як ти гадаєш, у чому полягає мотивація російської влади? Так, ми всі чули казочку про “захист російськомовного населення”, а які твої версії?

 

Стосовно перемоги… Так сталося, що я досить регулярно буваю на Центральному кладовищі — там поховані батько й дід. І от поруч із їхніми могилами створено новий меморіал — військове поховання. Десь на початку червня там було близько 10 могил, а буквально 5 днів тому я приїхав — і їх там уже сотня. І це дуже наглядний приклад тієї самої ціни, котру ми платимо за перемогу. Я в неї вірю, але слід пам’ятати, що це складне поняття і складний процес.

Можливо, це буде “асиметрична” перемога, де нам треба буде ще усвідомити, що ми дійсно перемогли. Бо ми і зараз уже перемогли, але ворог іще сильний, і чи вдасться нам зайти далі за кордони 24.02 — велике питання. Я розумію, що, наприклад, в так званих ЛНР і ДНР чоловіків майже не лишилося, і якогось збройного спротиву, скоріш за все, не буде, але повернути в лоно України населення — теж велике завдання і велика проблема. Ми ж не будемо створювати резервацію на наших територіях. Добре, якщо відбудеться “природне очищення” — хто отримав російські паспорти, забере свої торби і побіжить у російську федерацію. 

Звільнення територій ще не означає перемогу над ворогом. Вона настане тоді, коли українська мова буде сприйматися в Луганську чи Донецьку як рідна. Нещодавно я по справах їздив до Одеси й був дуже здивований — чи то мені так пощастило, чи то в місті дійсно відбулися серйозні ментальні зміни. Ще не знаючи, що я відповідатиму українською, всі до мене нею зверталися. І це було природне спілкування — завжди ж відчувається, коли людина просто на роботі дотримується Закону про українську мову, а коли говорить так постійно. Ти розумієш, про що я — це помітно, коли людина не перекладає слова в голові, а думає українською. Так от, в Одесі такі люди є, і виявилося, що їх немало — для мене це важливий маркер. 

Ми дуже багато спілкуємося з переселенцями, і серед них є люди, котрі не можуть українською написати свого прізвища — переважно це вікова категорія 60+. Це люди, які приїжджають з Донбасу, у них в паспорті все написано українською, проте все одно послуговуватися мовою навіть мінімально їм важко. Тому я й кажу, що перемога — це більше, ніж звільнення територій, навіть після цього доведеться поборотися, і цей процес буде тривалим.

Я й досі чую суперечки на мовну тему й різні аргументи на кшталт “какая разніца” — мовляв, у ЗСУ ж люди спілкуються російською. Так, багато людей спілкуються. Проте коли я говорю з військовими медиками, я мимоволі порівнюю, як звучала їхня українська на початку війни і як звучить зараз. А секрет такого прогресу простий і страшний: коли поранений перебуває в шоковому стані, він не розуміє, хто біля нього, і почувши українську мову, відчуває, що знаходиться серед своїх. Бо ж окупанти українською дуже погано говорять — навіть ті, хто жив у так званих Л/ДНР чи в Криму був залучений до україномовного простору. Може й розуміють, але спілкуватися не можуть. Ось “такая разніца”.

І путін у своїх байках про захист російськомовних громадян спирався зокрема на цю індиферентну позицію, вона його якоюсь мірою підтримувала і надихала. А з іншого боку, в нього був цейтнот до певної межі. Не можна сказати, що Україна не готувалася до війни — готувалася, і ще до початку істерії на кордоні. Наприклад, у нас з’явилися адекватний міністр оборони та командувач генеральним штабом — Залужний і Резніков заступили на посади ще на початку минулого літа. Коли почалася ескалація, ми розгорнули підрозділи ТрО, навчання. На момент вторгнення підрозділи не перебували в казармах, а техніка була виведена з аеродромів. Так, не без втрат, але у перші тижні повномасштабної війни ми змогли зберегти армію — завдяки підготовці. 

І темпи нашої підготовки змусили путіна напасти саме тоді, коли всі говорили, що він іще не має достатньо сил. Єдиною його перевагою був час, тобто неочікуваність нападу. Ні в людях, ні глобально в техніці насправді він переваги не мав, якщо не рахувати кількість ракет та далекобійну артилерію — на початку війни він використовував не їх, а танкові колони. Він бачив, що ми зміцнюємо армію і накопичуємо сили, і якби він відтяг напад іще на півроку, аби завершити формування свого угрупування, ми б теж іще краще підготувалися і стали сильнішими. Нам іще до початку воєнного конфлікту постачали хай легку, але зброю — “джавеліни”, “нлави”, та й економічні важелі почали впливати. Якщо поглянути на середню зарплатню в Україні та росії, можна побачити, що наші показники по середній ЗП зрівнялися з їхніми, а от по мінімальній зарплатні ми вже почали випереджати росію. І це доведені факти — достатньо переглянути статистику за листопад 2021 року. Тобто, наскільки я розумію, путін мав останній шанс на хоч якісь досягнення, й наважився на це.

 

І все-таки — звісно, це будуть фантазії, як і у всіх нас — на твою думку, якими були і лишаються його глобальні мотиви? Це “собіратєльство зємєль”, чи спроба підвищити свій рейтинг завдяки “малєнькой побєдоносной войнє”, як її уявляли на початку? 

 

Перепрошую, але я чомусь вважаю путіна психічно хворою людиною, і мені важко логічно пояснювати його дії. Гадаю, люди навколо підтримували його нездорові прагнення — брали в нього гроші й розповідали йому те, що він хотів почути. На основі цієї інформації він себе бачив “альфачем”, і хотів довести світу, що так і є, продемонструвати свою спроможність, вийти на рівень глобальних гравців. Знову ж, це лише мої думки про хвору людину, проте ми дійсно бачили, що росія здавала позиції. Вона програвала Штатам, програвала Китаю, та навіть Туреччині. Нагірний Карабах, Сирія — там, де Ердоган давав по зубах, путін усе ковтав. Можливо, його злякали протести в Білорусі, коли з трону ледь не злетів його друг лукашенко у 2020 році. 

Мені важко говорити напевно, але думаю, що в нього був і є якийсь комплекс меншовартості, який він хотів таким чином подолати, довести всім, що “я можу”. Проте й тут не так усе просто — світ дозволив йому бути таким. Першим проявом його злісного рашизму була війна в Грузії — відверта агресія по відношенню до суверенної держави, на яку світ, за великим рахунком, не відреагував. Так, росіян зупинили за 50 км від Тбілісі й вони відвернули свої війська, але сам факт допущення воєнної агресії і практично визнання анексованих територій Абхазії та Південної Осетії… Світ дозволив йому це зробити.

Далі історія з Кримом — так, пішли якісь санкції, спроби “придушити”. Але що з того вийшло? Санкції вводяться, а ціна на нафту й газ зростає в 4 рази. Користь від санкцій може і є, але в російських танках стоять французькі оптичні системи, а безпілотники “Орлан” виготовляються за ізраїльською технологією. І так можна перелічити ще багато речей, яких у росії бути не мало б, але вони є. Пам’ятаєш промову Байдена від 25, здається, лютого? Він говорив більше не про Україну, а про Америку, й бідкався, що тепер американцям доведеться платити на 10$ більше за галон 95 бензину. Київ Києвом, Україна Україною, а для нього це було дуже важливо. І санкції… Ми ж розраховували, що зараз рф від SWIFT від’єднають, і небо нам закриють, і все-все-все. Проте, як бачимо, за нас ніхто цього не зробить — лише наша боротьба і завзяття змушують світ інакше дивитися на ситуацію. 

Проте тут і нашої провини, як нації, дуже багато. Знаєш, як інколи питають, коли Україна повернула не туди, і показують результати президентських виборів Кравчук-Чорновіл. Можливо, якби склалося інакше, ми б уникли процесів, які зараз відбуваються, а можливо, війна трапилася б набагато раніше. Хтозна, ми можемо лише припускати. Але припустилися українці багатьох помилок, і тому подібне стало можливо.

 

І все ж ти не хотів вірити у те, що повномасштабна війна почнеться. А чи готувався якось? У побутовому плані, морально-вольовому, робочому…

 

Моя робота пов’язана з маркетингом, зі стимулюванням продажів товарів та послуг, і по моєму бізнесу сильно вдарив іще ковід. Тож війна його не похитнула, а радше добила. 

Якихось стратегічних запасів гречки і солі я не робив. Першу хвилю, коли 24-25 числа всі стояли в чергах до банкоматів та у супермаркетах, я перечекав і далі спокійно займався побутовими та фінансовими питаннями. Обійшлося якось без паніки. Зараз я певний запас маю, але нічого особливого — якісь енергетичні батончики, консерви, запас води.

А от в інших сферах велася активна робота. В інформаційному просторі ми з командою ОВГ тримали руку на пульсі — наприклад, у середині лютого спілкувалися з Сіньковським (командиром окремого 129-го батальйону Територіальної оборони — прим. ред.), привозили талони на пальне для ТрО. Вони тоді мали з цим проблеми, а нам мережа RLS надала значну кількість палива — такий “гостинець” дав оборонцям змогу проводити навчання, збори, словом, готувати людей.

Звісно, внутрішньо я готувався до найгіршого, хоч і не до кінця вірив. Тому всі мої дії були спрямовані на те, аби цього не відбулося — принаймні, в інформаційному полі. Разом із ОВГ ми складали план, обговорювали, що будемо робити при тому чи іншому розвитку подій. Ми створювали такий собі острівець стабільності, який би дозволив кожному з нас не розгубитися. Всі ми пережили шок першого дня війни, проте наші спільні об’єднавчі дії навіть у той момент давали якусь надію.

 

Щодо шоку. Ти кажеш, що не повірив, коли дружина вранці 24 лютого сказала тобі про війну — а якими були перші дії після усвідомлення цього факту? Наскільки я розумію, попри шок, ти часу не гаяв. 

 

Насамперед ми зібрали всю інформацію, яка була доступна — з різних джерел, особистих контактів. У перші 2 дні ми не розуміли, де проходить лінія фронту — умовно кажучи, в Мар’їнському вони вже чи ні, що відбувається з Херсоном, чи контролюють іще наші дамбу в Новій Каховці. Коли у ЗМІ ще не було інформації, бо її просто не встигали обробляти, знайомі з Нововоронцовки вже розповідали, що їх попереджають про прихід росіян. І ми розуміли, що все це відбувається дуже близько до нас. 

Ми обговорювали можливості евакуації для тих, хто цього потребував, координацію, спротив. Шукали інформаційні канали, через які ми зможемо спілкуватися, якщо зникне зв’язок, вирішували, як і де будемо зустрічатися. 

Вже потім, коли вся ця навала зупинилася біля Зеленодольська і лінія фронту дещо стабілізувалася, стало трохи легше, й ми почали вирішувати гуманітарні питання. Волонтерський рух був налагоджений давно — я цим займався ще у 14-15 роках, і нова хвиля відповідних потреб досить швидко була взята під контроль, хоча без метушні не обійшлося. 

Якісь скоординовані дії почалися на третій день: 26 лютого ми вже разом займалися обладнанням бомбосховищ, передачею допомоги військовим — одягу, їжі. А до того ми бралися за все: скажуть насипати пісок — будь ласка, збирати пляшки для запальної суміші — збираємо, вирішити питання з шинами для блокпостів — до справи. Проте питання координації постало дуже швидко — усі хотіли бути корисними і щось робити, але для цього потрібно було дуже чітко знати нагальні потреби та делегувати задачі правильним людям. 

 

І це вже історія безпосередньо в площині Об’єднання, так?

 

Так, “гуртом і батька легше бити”. Як я вже казав, у перші дні усі бралися за все: шили, копали, готували їжу для військових, і це було круто. Проте довго так розпорошуватися було неможливо. Саме перебування в Об’єднанні дозволило швидко скоординуватися. Грубо кажучи, заради спільної справи я відмовився від лідерських амбіцій — кожен із нас узяв собі певний напрям і став ним займатися. 

Якщо говорити про ОВГ, його не можна сприймати окремо від “Шелтера”, а в “Шелтера” колосальний досвід волонтерства. Напрацьовані інструменти вже були — просто бери й роби. Шок минув, ми зробили координаційну раду, розподілили обов’язки, зайнялися пошуком ресурсів та комунікацією. Кожна задача — багатокомпонентна. Скажімо, якщо виникла потреба в шинах для блокпостів, слід не лише їх знайти, а й організувати доставку, себто “нарішати” авто й пальне, а також людей, котрі все завантажать і відвезуть. А ще — з’ясувати, чи точно ці шини потрібні й де саме, адже усі подібні дії слід узгоджувати передусім із військовими, тобто бути з ними постійно на зв’язку. 

Скоординувавшись між собою, ми вже могли комунікувати з громадою і закривати конкретні потреби. Небайдужі люди приносили речі для облаштування бомбосховищ, якими ми займалися: ковдри, одяг, багато іншого. Допомагав і бізнес: люди, які мали відповідні магазини, безкоштовно передавали нам термобілизну, взуття, флісові кофти для військових — на десятки тисяч гривень. Далі виникли питання забезпечення військових аптечками, і досі ми плідно працюємо в темі медицини — надаємо ліки для громад на звільнених територіях, для переселенців, а для військових комплектуємо аптечки за всіма стандартами тактичної медицини.

 

Які найяскравіші моменти ти б міг виокремити серед усієї виконаної роботи? Я знаю, що, окрім перелічених тобою задач, були і досить масштабні проєкти. Наприклад, Оля Гончар згадувала про генератор для Новогригорівського…

 

Таких моментів було чимало, але Новогригорівське — дійсно особлива історія. Для тих, хто не знає — це село в Херсонській області, майже на межі з Дніпропетровською. Громада знаходилася під обстрілами, через що в людей зникло електропостачання, а разом з ним і вода, адже насосна станція без електрики не працює. На Херсонщині з водою і до війни були проблеми, бо колодязі влітку пересихали, а стало зовсім скрутно. До лінії фронту — якихось 10 км, на відновлення постачання найближчим часом годі було сподіватися. 

Нам дуже допомогли фонд Help Ukraine 22 та друзі з Грузії, що запустили фандрейзингову кампанію. Об’єднавши зусилля, ми використали наявні ресурси, і коли привезли цей величезний генератор у Новогригорівське, під’єднали його та дали в село воду — це була для нас перемога. Одразу знайшлася група відповідальних людей — поважного віку чоловіків, котрі самоорганізувалися для роботи з генератором. Тепер вони по годині раз на добу дають у село воду — цього достатньо, аби напоїти худобу, наповнити резервуари. 

Чергова перемога для нас, коли вдається передати автівку для ТрО, або партію медикаментів. Зараз ми маємо можливість надавати якісні військові аптечки, які комплектуються правильними турнікетами, оклюзійними пов’язками, бандажами. Ми вже забезпечили ними цілий батальйон. 

Допомагають зокрема американські та європейські партнери. Так, наші люди дуже жертовні й донатять нам багато грошей, часом останніх, проте я дуже радий, що ми, як зареєстрована організація з певним досвідом співпраці, можемо залучати іноземні структури. Це дозволило вирішувати об’ємні питання: ми привозили генератори в Зеленодольськ, забезпечували харчами Кочубіївську та Високопільську громади. І це надзвичайно важливі речі, коли ти в маленьке село привозиш, скажімо, тисячу чи дві продуктових наборів, або коли допомагаєш налагодити освітлення там, де люди живуть без нього 8-й місяць, через що нормально не працюють ані холодильники, ані зв’язок. Ми намагаємося забезпечувати людей базовими речами, і коли нам це вдається, як от у Новогригорівському, це надихає. Це надихає, коли люди щиро дякують, і ти розумієш, що цей місяць чи півтора місяці підготовки були недаремними. 

Проблеми з водою та освітленням існують і досі. Скажімо, Великоолександрівська громада частково перебуває під окупацією — сподіваюся, скоро це зміниться. Але інша її частина, що знаходиться на протилежному березі Інгульця — вільна, хоч і під обстрілами, і з водопостачанням там також сутужно. І якщо бог дасть, за тиждень іще одній невеличкій громаді ми допоможемо з генератором. (Увечері того ж дня, коли відбулася ця розмова, ЗМІ повідомили про звільнення Великої Олександрівки — прим. ред.).

 

І знову ми частково торкнулися наступного питання, яке ніхто, по-перше не любить, а по-друге, на нього складно відповідати під час війни. Йдеться, звісно, про плани на майбутнє — до перемоги та після. 

 

Зараз у нас усе йде досить непогано з точки зору воєнних перспектив, але на нас чекає дуже сувора зима. Й до цього ми теж готуємося, аби мати можливість подбати про себе, щоби продовжувати роботу. Останні три місяці ми активно співпрацюємо зі Всесвітньою продовольчою програмою та Польською Гуманітарною Акцією — в рамках цієї співпраці ми роздали вже близько 400 тонн харчів, і плануємо продовжувати програму. 

Продовжуватиметься і посилюватиметься наша робота у звільнених громадах, наскільки це буде можливо, виходячи з наших ресурсів і спроможностей. Далеко я не планую — максимум до нового року.

 

До нового року — це в наш час дуже амбіційно, хіба ні?

 

Програми, які ми запускаємо, розраховані на 3-5 місяців, тому так. Усе це проєкти, пов’язані з допомогою ВПО та роботою на звільнених територіях. Що ж до планів після війни, важко відповісти — я б хотів повернутися у свій бізнес, але поки невідомо, який буде запит на мою роботу. Звісно, велике питання, коли і як ми переможемо, в якому стані буде економіка і всі ми. А поки що я керую гуманітарним напрямом ОВГ, де ми допомагаємо людям, наскільки це можливо.

 

От про “наскільки це можливо”. Ти багато і важко працюєш, постійно на зв’язку, спілкуєшся з сотнями різних людей, невпинно перебуваєш у цьому “колесі”. Що тобі допомагає триматися, зберігати якісь внутрішні ресурси?

 

Зі мною велика команда, і вона дає ресурс — якби я був сам, мені було б дуже важко. А коли ти знаходишся у спільноті, то й інформацію отримуєш повнішу та якіснішу, і навіть коли вона не надто радісна, все одно поінформованість робить тебе й більш підготованим. 

Волонтери, які працюють зі мною, теж знайшли собі віддушину — вечорами збираються та грають у настільні ігри. Воно наче й пустощі, але коли в тебе є колектив однодумців, це завжди надихає, підтягує, дає можливість триматися в тонусі.

 

Ти говорив про Одесу — про те, як вона трансформувалася в мовному плані. Проте ми ж розуміємо, що мова — це не лише про мовленнєвий апарат, це про світогляд, культуру і загалом значно глибші речі. Кривий Ріг із початком війни помітно українізувався. Що б ти міг у цьому контексті відзначити? Як гадаєш, які перспективи має місто, чи стане воно таким патріотичним, як нам би хотілося?

 

Кривий Ріг і раніше був досить україномовним, був цікавим культурним центром. Тут, зокрема, було знято два серйозних художніх фільми — “Червоний” і “Носоріг”. Тут і до війни популяризували українську культуру без шароварництва, робили зокрема якісний український рок. Проте хочеться зробити акцент на тому, що відбувалося це не завдяки місцевій владі, а всупереч. Це прояви громадянського суспільства. І те, що під час війни Кривий Ріг ще активніше українізується — теж не заслуга нашої ВЦА. Й хоча пан Вілкул публічно заявив про свій перехід на українську мову, це свідчить лише про те, що він відчуває, що суспільство вимагає від нього цього кроку. Хоча обіцянки своєї він усе одно не дотримує, як ми бачимо. 

Якщо розглядати найоптимістичніший варіант, мені б хотілося, аби наша влада була патріотичною, україноцентрисьською, і не показово на 24 серпня, а щиро. Щоб влада насамперед думала про українців як націю і як громадян, про криворіжців як людей, а потім уже про себе. На жаль, поки що в мене немає відчуття, що влада іде саме цим шляхом.

Як людина, трохи дотична до забезпечення військових медикаментами, хочу сказати, що там усе не так “ровно”, як нам розповідають, і потреби в ліках існують, а влада не хоче оприлюднювати свою некомпетентність і неспроможність. І тому ціною людського здоров’я — я навіть не хочу говорити про життя — певні факти недопрацювання замовчуються, ігноруються. “Пани приспали кляту волю” — суспільство намагаються “приспати”, розповідаючи, що всі питання вирішуються і все в нас добре. І мене це страшенно дратує — бридко, коли якісь корисні справи робляться лише для піару, і робляться абияк. Я би хотів, аби влада була більш договороздатною, а не створювала ілюзію всесильності. 

Потрібна зміна парадигми мислення: спочатку для криворіжців, потім — для себе. Дуже б хотілося, аби це змінилося після перемоги. Проте якщо ситуація не зміниться зараз, не станеться цього й потім. Я впевнений, що суспільство подолає кризу, проте в нас лишиться ще величезний шмат роботи, боротьби, світоглядних змін. Сподіваюся, звісно, на молодь — вона дуже відрізняється від своїх батьків. Старші люди, безперечно, також роблять висновки, прагнуть перемоги і докладають зусиль для неї, але світоглядно вони ще дуже сильно прив’язані до парадигми “ти начальник — я дурак”.

Кривий Ріг змінюється — навіть те, що славнозвісну історію з муралом “відкотили” назад, і він повернувся, каже про те, що влада реагує на суспільний запит (йдеться про мурал із зображенням Бориса Джонсона — прим. ред.). Хоча, якщо взяти випадок із кіосками на площі Визволення… Дуже погано, що під час війни робляться такі речі. Не все вона спише, геть не все.

Я вірю в кон’юнктурність нашої влади, в здатність відчувати ситуацію, в спроможність аналізувати, а от у патріотичність, у проукраїнськість — не вірю. Проте, якщо повернутися до питання про перспективи — всі зміни в наших руках, і ми вже творимо ці зміни. 

 

А що б ти наостанок міг порадити людям, котрі нас читають і хочуть теж творити ці самі зміни?

 

Вірити в себе, вірити в перемогу, читати та слухати розумних людей, думати, робити власні висновки й бути відповідальним за своє життя та життя близьких.