Волонтерський рух в Україні ще ніколи не був таким потужним — він викликає захват у всього світу, змінює державу і суспільство в нас на очах. Проте в ньому, як у будь-якій діяльності, є свої складнощі та підводні камені. Про це ми поговорили з нашим другом Дмитром Бєльченком, котрий від самого початку російської агресії допомагає військовим. Спілкувалася Ірина Божко.

З огляду на те, що ти займаєшся волонтерством з 14-го року, припускаю, що ілюзій щодо відносин між Україною та рф у тебе не було. Які в тебе були очікування щодо розгортання подій на фронті? Чи вірив ти, що “конфлікт на Сході” може перерости у повномасштабну війну, і як зустрів 24 лютого?

 

Саме слово “волонтер” мені, чесно кажучи, не подобається — через “осад”, який утворився всередині самої спільноти. Адже серед волонтерів немає ідеальних святих людей — це такий самий зріз суспільства, як і будь-яке інше ком’юніті. Коли у 14-му році почалася війна, всі допомагали чим могли, але поступово всередині цієї “субкультури” почалися конфлікти, з’явилася якась ієрархія — всі почали мірятися, хто далі їздив, хто більше возив; люди стали підтримувати лише “обраних” волонтерів, зазвичай найбільш медійних. Тому коли в мене питають, чи я волонтер, я кажу, що просто допомагаю.

Щодо війни — я не думав, що повномасштабною вона буде аж до такої міри. Всі ми прекрасно розуміли, що активізація цього протистояння відбудеться, вестимуться наступальні дії, проте лишалася надія, якщо це слово тут взагалі доречне, що все це обмежиться Донецькою та Луганською областями. 

24 лютого мене о 5 ранку розбудили відповідною новиною, за пів годинки я прийшов до тями, зібрався й поїхав на роботу — о пів на дев’яту до мене вже почали приїжджати знайомі хлопці, які збиралися до себе в частину, і ми намагалися швидко знайти для них усе необхідне, від касок до автівок. Зараз уже й дивно згадувати, як 24-25 лютого я купував “натівські” шоломи на OLX за 2-3 тисячі гривень, бо й вони, і бронежилети тоді ще коштували копійки порівняно з сьогоднішніми цінами. 

 

Чим відрізняється твоя діяльність до 24 лютого і після?

 

За великим рахунком, нічим — просто підрозділів стало більше. Звісно, якісь нові задачі з’явилися — про найскладніші й найцікавіші, на жаль, розповісти я не можу. Раніше, до появи в нас “старлінків”, ми не мали досвіду налаштування гарного зв’язку. Не було й уявлення, як налагодити електропостачання для якогось штабу чи частини, оскільки все було на власній електриці, хіба може з генератором запасним. Тепер уже доводиться все робити з нуля. А якщо дивитися у великому масштабі, нічого не змінилося — ти просто намагаєшся або знайти потрібні речі за мінімальні гроші, або знайти людей, які допоможуть усе це придбати і якнайшвидше доставити бійцям, аби вони могли виконувати свою роботу в якнайкомфортніших умовах, наскільки це можливо. 

 

Як зараз структурується і виглядає твоя робота?

 

Купую те, що військові замовляють, і везу куди треба — це якщо дуже коротко. Гроші збирати я не любитель, для мене це болісно. Натомість я маю певний “кістяк” із людей, з якими ми давно й успішно співпрацюємо і які готові по дзвінку переказувати гроші, зазвичай немалі. Їм не потрібні звіти чи ще щось — вони прекрасно розуміють, що і для кого ми робимо. Якісь збори у фейсбуці я оголошую рідко — лише тоді, коли кошти потрібні терміново, а наявної суми бракує. 

Зі зборами є свої складнощі — усі вони вимагають детальних звітів, фотографій. Добре, коли ти приїхав, скажімо, у Зеленодольськ — від нього до лінії фронту було 15 км, і можна було спокійно під звуки канонади все розкласти й пофоткатися. А коли ти привозиш речі бійцям, котрі стоять там, де не лише гупає, а ще й літає і свистить, уже не до зйомки. Хоча, звісно, все одно на якийсь час лишаєшся — люди прагнуть спілкування, адже навколо них протягом довгих тижнів існує лише війна і все. Коли приїжджає хтось зі звичного нормального життя, це допомагає бійцям трохи розвантажитися психологічно. 

 

Є волонтери, котрі спеціалізуються на тих чи інших приладах чи напрямках — скажімо, хтось займається суто медикаментами, хтось дронами. Як це працює в тебе?

 

Єдине, на чому я не спеціалізуюся — автівки, за цей напрям у нас відповідає Євген Каріс (один із членів ради ОВГ, — прим. ред.), який добре налагодив усі відповідні процеси. А окрім цього, я беруся за все — тепловізори, “нічники”, грілки, що завгодно. Щось легше знайти, щось складніше — якось прилад нічного бачення їхав до нас із Австралії. 

 

Окрім звітів, які у твоїй роботі виникають специфічні труднощі, котрих не розуміють люди, не дотичні до волонтерської діяльності?

 

Найбільша складність — це час. У добі його замало, й іноді тобі доводиться спати, бо інакше просто падаєш з ніг. Все інше завжди можна вирішити, пересилити, знайти, домовитися. На початку вторгнення кількість викликів, коли потрібно було зробити неможливе, знайти неіснуюче, відвезти на край світу, була такою, що зараз усього й не згадаєш, і людей, з якими тоді співпрацювали, теж уже не всіх пам’ятаєш, бо навантаження було скаженим.

Є й суто емоційний фактор. Скажімо, є група дальньої розвідки, якій я допомагаю. Ще до звільнення Херсона вони працювали на тому березі Дніпра, й був момент, коли вже ніхто не знав, чи повернуться вони. І ось коли на 28-й день виходу хлопці врешті повернулися — це була радість, яку ні з чим не порівняєш.

 

А як щодо невдоволення? Часто під дописами про той чи інший збір можна побачити обурені коментарі — мовляв, і не тим допомагаєте, і не те купуєте, і не там… Через нерозуміння яких аспектів виникає така реакція?

 

“Найсмішніша” теза від таких людей — це те, що у військових 100 тисяч гривень зарплатні, і навіщо ж тоді збирати для них кошти. А насправді ці 100 тисяч швидко розлітаються, коли тобі за ці гроші треба придбати транспорт, заправляти його, ремонтувати, купувати собі постійно додатковий одяг і ще величезну кількість усього. Я бачив пости від самих військових про те, що вони згодні, щоб їм платили 10 тисяч “на цигарки”, аби лише не доводилося нічого собі купувати. Державне забезпечення в армії, звісно, є, але його бракує. 

Друга пара чобіт, кросівок, додаткові комплекти термобілизни, форми, запасні магазини, рація — всі ці “дрібниці” коштують недешево. Ті ж самі “старлінки” є практично всюди, але в багатьох підрозділах бійці купують їх за свої гроші й самі сплачують абонплату. Навіть банальний обігрів потребує коштів. Скажімо, ось ви приїхали на позицію, вас 18 осіб у бліндажі. Такого поняття, як “дрова”, на лінії зіткнення взагалі немає. Пелетами топити не можна, оскільки вони дають багато диму — сам на себе наводиш. Тож доводиться купувати якісь газові горілки, балони. І цей сніговий ком з покупок росте з шаленою швидкістю.

 

На щастя, люди все-таки вчаться на помилках, і зараз таких історій усе менше, але на початку вторгнення часто можна було почути історії, коли волонтери придбали, скажімо, тепловізор чи коптер, а він не підходить для військових потреб. Де ентузіастам брати інформацію, аби не витрачати дарма час і кошти, й купувати саме те, що потрібно? Радитися безпосередньо з військовими?

 

Бувало таке, дійсно. Пам’ятаю, в березні люди писали, як вони закуповують тепловізори для військових, відкриваєш коробку — а там побутовий пристрій 50-метрової дальності, який хіба кинути можна у ворога, більше він користі жодної не принесе. 

Зазвичай підрозділи, які вже працювали в активній фазі, чітко розуміють, що їм потрібно, і мають озвучити якомога точніші вимоги. Якщо ж ви не готові витрачати час на детальне вивчення теми, слід звернутися до тих, хто цим займається і знається. Я на своїй пам’яті ще жодного разу не відмовив людям, які просили поради, що краще купити для військових.  

Якщо підрозділ перебуває на умовному відпочинку і ти маєш 2-3 тижні часу, можна спробувати привезти потрібне приладдя з Європи, оскільки там воно коштує трохи дешевше. Якщо питання “горить”, купуєш те, що є в Україні. 

Тут уже інший бік історії — люди завжди готові заробити зайву гривню. Хоча я це й заробітком назвати не можу — радше мародерством. Пам’ятаєш, мабуть, як у нас після першого блекауту генератори одразу подорожчали вдвічі-втричі, після другого відключення те ж саме було зі “старлінками”. Якось я купував його за 65 тисяч гривень, оскільки віддати потрібно було в той же день — продавець і слухати нічого не хотів. 

 

Як змінюються запити військових з ходом війни?

 

Запити змінюються залежно від того, де розташовується військова частина. Я ніколи не погоджувався, коли люди, котрі стоять на третій лінії, просили умовну зубну пасту — у найближчому населеному пункті завжди працює магазин, де можна купити предмети першої необхідності самостійно. 

А от коли цю зубну пасту, туалетний папір, труси і шкарпетки замовляють бійці, які працюють безпосередньо в контакті з ворогом, береш і везеш це туди сотнями штук. В умовах бойових дій усе одно доводиться міняти білизну, а от випрати її немає де — там кулі свистять, спіднє на мотузках не порозвішуєш. Усі ці труси, шкарпетки, футболки просто складаються в мішок і навіть не вивозяться — зазвичай закопуються або згоряють. 

Звісно, у березні просили буквально все, бо все було потрібно. Куди не приїдеш — отримуєш кілометровий список. Я зазвичай прошу визначити пріоритети — скажімо, якщо це нова позиція, потрібні базові речі: електричний кабель, плівка, якою перекривають бліндаж, скоби для закріплення колод і тому подібне, а далі вже все інше. Але такі речі з досвідом приходять — на початку вторгнення він мало в кого був.

 

До речі, про досвід. В мережі можна знайти рекомендації, як розпізнати дезінформацію в ЗМІ та соцмережах. Можливо, за час роботи ти виявив подібні маркери і для шахрайських зборів? 

 

Це дуже складно — краще спиратися на особисті контакти. Інколи “чуйка” спрацьовує, але це радше виняток. Зазвичай люди так чи так допомагають тим, кого знають. В мене є знайомі військові, яких я ніколи не бачив, але ми регулярно спілкуємося, починаючи з лютого місяця. Скажімо, на Харківський напрямок я не їздив, але там працюють підрозділи, яким ми періодично передаємо якусь допомогу. От у Донецькій області я частий гість. Якщо ж телефонують незнайомі бійці, я питаю, чи знають вони таку-то людину, і якщо знають, прошу попередньо обговорити запит із нею.

 

Ти з 2014 року допомагаєш військовим, і за останній рік твоя робота стала значно важчою та інтенсивнішою. Що допомагає тобі витримувати такий режим?

 

По-перше, сім’я — кохана дружина і наша донечка. З ними можна хоча би на якийсь час забути про труднощі й метушню, і побути просто живою людиною. Вони мене надихають, мотивують, і водночас дозволяють розслабитися, перезаряджають. Коли любиш своїх близьких, хочеться робити щось хороше і для них, і загалом — адже вони живуть і будуть жити у країні, за яку ми всі боремося.

По-друге, є якісь елементарні принципи, котрі можна застосувати в будь-якій роботі. Років 20-25 тому був популярним мем із підписом “ніколи не здавайся”, де чапля намагається з’їсти жабу, а та її душить. Коли живеш за таким правилом, просто робиш свою роботу, “бачу ціль — не бачу перешкод”. Я не розумію людей, котрі кажуть “я вигорів”, мені це не знайомо. Так, втомитися можу, але видихнув і побіг далі.

 

За майже рік повномасштабної війни ми побачили неабиякі зміни у свідомості криворіжців — усе менше лишається людей “поза політикою”, містяни все частіше говорять українською, цікавляться культурою, громадськими питаннями. Як ти гадаєш, наскільки стійкими є ці зміни, і чи не відкотимося ми назад, коли війна закінчиться і люди “розслабляться”?

 

На жаль, наше місто все ще дуже “ватне”. А щодо змін — чим більший цвинтар, тим вони стійкіші. Деякі люди готові змінюватися лише під впливом болю, страху, втрат. З фронту повертається все більше бійців із серйозними пораненнями, і ми будемо щодня зустрічати їх на вулицях. Хтось стійкий і триматиметься, а хтось “опуститься” і зіп’ється. Й одні громадяни це розумітимуть, співчуватимуть і намагатимуться допомогти, а інші сприйматимуть “у штики”, відвертатимуться, шукатимуть винних — виникне черговий розкол. Звісно, я дуже хочу, аби всі позитивні зміни закріпилися, й любов до своєї держави та землі залишилася мейнстрімом, але намагаюся бути готовим до різних наслідків сьогоднішніх процесів. 

 

Що б ти міг порадити людям, котрі теж хочуть допомагати бійцям, але не знають, за що братися?

 

Волонтери, на жаль, часто розчаровуються і втомлюються. Багато людей, які на початку вторгнення робили все можливе й неможливе, покинули цю справу. Наприклад, купити гарний тепловізор — питання близько 50 тисяч гривень, і часом на це йде місяць, або не один. Меседжі на кшталт “відмовтеся від кави і скиньте 10 грн” не працюють — статистика показує, що великі збори закриваються переважно за рахунок донатів у 500-1000 грн. Не всі люди можуть собі дозволити такі пожертви — ти не віддаси останню тисячу, знаючи, що завтра не матимеш чим годувати дитину. Якщо ж ти думаєш, чи не сходити тобі ввечері на ці гроші в ресторан, краще віддати їх на благодійність. 

Це не означає, що не треба донатити, якщо за раз ви можете скинути кількадесят гривень — кожен внесок важливий. Проте самим волонтерам я раджу ставити перед собою реалістичні цілі. Є речі, котрі коштують відносно невеликих грошей. Скажімо, хороший бінокль — це 7-8 тисяч, які цілком реально зібрати через фейсбук, спілкуючись лише зі своїм колом знайомих і не роблячи репости свого збору в 150 групах протягом місяця. Ідеально, коли збори закриваються протягом 1-2 днів, і це цілком реально, якщо обирати досяжні цілі. 

Зараз у країні напевно вже не лишилося людей, у яких би не воювали родичі чи знайомі. Усім їм потрібна допомога — кому грілка для ніг, кому труси, ліхтарики, ножі, аптечки, батарейки. Маленькі справи робити простіше, і вони не менш корисні. Від того, що хтось придбає для бійців генератор, вони не перестануть потребувати туалетного паперу. Одна маленька добра справа на місяць — і за рік уже збирається пристойний вклад, а людина при цьому не вигоряє, набирається досвіду і з часом, можливо, візьметься за щось масштабніше. Будь-яка допомога цінна — головне, аби вона була надана вчасно і від чистого серця.