Є теми, які не завжди зручно обговорювати і в мирний час, а під час війни — й поготів. Однак наша сьогоднішня героїня — відверта настільки ж, наскільки й активна. Нуне Волкова — громадська діячка, депутатка Центрально-Міської районної в місті ради, засновниця та власниця компанії “МегаМех” і просто неймовірна, яскрава людина. З нею ми обговорили облаштування одного з найбільших бомбосховищ у Кривому Розі, бізнес під час війни, дружбу й конфлікти між посадовцями, сучасну українську культуру та багато іншого. Спілкувалася Ірина Божко.
Хоча війна триває з 2014 року, до повномасштабного вторгнення ми все одно сприймали її інакше. Коли почалося нарощування російських військ на кордоні, одні українці були певні, що це не закінчиться добром, а інші намагалися якось інакше раціоналізувати події та стверджували, що війна нікому не потрібна й це лише бряцання зброєю з метою залякування. При цьому, зізнаюся, в моєму колі спілкування не було жодної людини, яка б говорила, що ми дамо відсіч — ні, люди говорили, що або нічого не буде, або нам одразу, перепрошую, гаплик. До якого табору належала ти, до яких прогнозів схилялася і чи готувалася до вторгнення?
Ти знаєш, це ж не вперше нам у новинах розповідали, що росія збирає військову техніку біля кордону. І коли два чи три роки поспіль ти це чуєш, а воно нічим не закінчується, розслабляєшся трохи. Взимку 2021-22 про ескалацію говорили всі. Пам’ятаю, під час ефірів в інстаграмі мене запитували, що я думаю з цього приводу, і я говорила “нічого не буде, кому це потрібно”, бо я справді не вірила. Не вірила аж до 24 лютого, власне кажучи. Для мене вторгнення стало шоком — я була певна, що це неможливо.
Як ти сприйняла цю новину? Чи були в тебе занепадницькі настрої, чи ти вірила в те, що Україна вистоїть?
Хоч сама я і не вірила, що повномасштабна війна можлива, настрої серед людей я бачила і за новинами стежила. У ЗМІ активно обговорювали підготовку до вторгнення, і я теж вирішила не сидіти без діла — домовилася з Товариством Червоного Хреста про безкоштовні курси з надання домедичної допомоги. Перше заняття призначили на 25 лютого у центрі “Дія.Бізнес”, і я фантазувала про те, як у красивій сукні на підборах вийду сказати вступне слово, й говоритиму щось на кшталт “я певна, що ці знання нам не знадобляться, але їх корисно мати і в повсякденному житті”. Уяви мої почуття, коли за день до цього починається війна.
Спочатку я не думала про те, вистоїмо ми чи ні, а просто панікувала, проте менш ніж за годину зібралася докупи. У мене є бізнес, і перше, що я зробила — вийшла у прямий ефір, аби всіх заспокоїти, сказати, що ми всім повернемо гроші за замовлення тощо. Потім зателефонувала у Червоний Хрест і почула, що безкоштовні курси проводити вони тепер не зможуть, оскільки з’явилося багато роботи. Домовилися, що заняття я буду оплачувати, і 25 лютого, як і було заплановано, я поїхала на перший тренінг. Чоловік умовляв мене подбати про безпеку, кудись переїхати чи хоча би зібрати якісь припаси, але — ніколи не забуду цього моменту — я відповіла, що маю соціальну відповідальність, і повинна нести її перед людьми, які мені довіряють.
Близько тижня ми проводили курси, по 2-3 тренінги на день, і лише на третій день занять мене “накрило”. Я зненацька усвідомила, для чого ми це робимо, й мені стало настільки погано, що я вийшла надвір без телефона і просто мовчки пройшла кілька кварталів. І так поступово до мене доходило, що взагалі відбувається в країні. Коли ми завершили тренінги і моя близька подруга поїхала з міста, я раптом відчула себе неймовірно самотньою. В мене почалися розлади харчової поведінки — я постійно їла, аби позбавитися від відчуття порожнечі, і так боролася зі стресом.
Знайома історія. Ти вже частково відповіла на наступне запитання — як ти провела 24 лютого. А як тебе “знайшла” сама новина про початок вторгнення? Хтось прочитав її у стрічці, хтось прокинувся від телефонного дзвінка, хтось — від вибухів…
О 6:40 мені зателефонувала подруга, котра на той час у мене працювала. А я знаю, що коли мені телефонують о такій порі, це означає, що мій магазин або горить, або його пограбували. Тож я одразу зрозуміла, що щось трапилося, але коли тебе будять рано-вранці, роздратування приховати складно. Чую, що вона плаче — питає “Нуне, а можна дівчата сьогодні не вийдуть на роботу?”. Намагаюся з’ясувати, що сталося — вона плаче ще гучніше, каже “увімкни новини”, я починаю злитися, кричати, і врешті вона повідомляє, що почалася війна. А я стою з телефоном і думаю — може, це мені наснилося?
Кидаю слухавку, біжу будити чоловіка, той спочатку дивиться на мене ошалілими очима, потім телефонує мамі, братові, ніхто не відповідає, й ми вирішуємо швидко збиратися, хоча й не розуміємо, куди. Стоїмо, дивимося одне на одного й раптом чуємо вибух, потім ще один, і починаємо просто хаотично бігати будинком і збирати речі. В новинах уже з’являлися перші відео і я була, звісно, шокована — все життя мені здавалося, що подібне буває лише у фільмах про війну, й ось ми у такому фільмі. Зібравши речі, ми з чоловіком просто пішли у підвал і сиділи там мовчки, думаючи, що робити далі. Але тривало це, як я вже говорила, недовго.
Ти депутатка, громадська діячка, маєш власний бізнес — і з початком вторгнення усе це ніде не поділося. Проте щось у твоїй роботі так чи так змінилося, ти почала брати на себе принципово нові задачі — окрім тренінгів, про які вже розповіла. Які в тебе з’явилися нові напрямки роботи й чого вдалося досягти?
Якраз коли скінчилися тренінги, почалася паніка щодо можливого наступу росіян на Кривий Ріг. Ворожі війська були вже в Баштанці, я злякалась, і чоловік “вивіз” мене подалі від міста — якийсь час ми жили у квартирі знайомої, і я просто їла й дивилася новини, дивилася новини і їла, боялася й не знала, що робити. Якось, приїхавши до міста по справах, я вирішила провести прямий ефір з робочого акаунту, аби ще раз наголосити, що ми не працюємо й невідомо, коли почнемо, бо поки триває війна, бізнес вести не зможемо. І черговим шоком для мене стало, коли в цьому ефірі люди почали питати, чи можна щось у нас замовити. Здавалося, що під час війни нікому не потрібні такі речі, проте виявилося все інакше. Звісно, ми зібрали колектив і почали працювати.
Це був час фантастичного нетворкінгу — я звикла до того, що багато людей про мене знають, але особисто я мало з ким була знайома. Дізнавшись, що на Гданцівці, де ми живемо, люди готують бомбосховище, ми з чоловіком вирішили долучитися. Завдяки запитам у фейсбуці я познайомилася з безліччю чудових людей, які нам допомагали — привозили освітлювальні прилади, буржуйки, палети, матраци, ковдри. Разом ми облаштували сховище на 500 осіб.
Я домовилася про під’єднання електрики, що було дуже складно — посприяло моє депутатство. Вже два роки я депутатка, і нарешті мені це в чомусь допомогло (сміється). Нам провели 10 кВт світла й це був прецедент — нікому не давали більше 5. Проте я так нахабно й самовпевнено поводилася, що люди, вочевидь, вирішили виконати моє прохання, аби я тільки залишила їх у спокої. Також мені вдалося домовитися з “Кривбасводоканалом” про підключення води, та провайдером “Датагруп”, який безкоштовно підвів нам інтернет, аби люди, спускаючись у бомбосховище, мали зв’язок. Так ми потроху забезпечили укриття всім необхідним.
Цікаво згадувати, як у цьому самому сховищі молодь проводила благодійний фестиваль — міська влада намагалася його заборонити у зв’язку з воєнним станом, а тепер сама влаштовує концерти у метро і парках, “зганяючи” бюджетників. А чи були ще якісь історії, пов’язані з цим укриттям? Пам’ятаю, будівлю збиралися продавати — чи працює бомбосховище зараз?
Звісно, працює. Не знаю, чим закінчилася історія з продажем будівлі — здається, поки її так ніхто й не придбав. А навколо самого сховища був не один скандал. Якось людина, що долучилася до його облаштування, підробила документи й назвалася представником Червоного Хреста у Кривому Розі — я ж на той момент усіх уже знала в цій організації й вирішила інформацію перевірити. Виявилося, що допомога, яку цей пан отримував буцімто для сховища, туди не доїжджала. Зібравши факти, я очікувано почула аргументи про те, що “Волкова — депутат, і піариться за мій рахунок”. Проте я пішла до кінця, написала заяви у прокуратуру й райвідділ, звернулася по допомогу до юриста, і разом ми зробили все, аби цього чоловіка від нашої роботи відсторонити. Потім я дізнавалася, що він з’являвся то тут, то там, але справедливого фіналу в цієї історії поки що немає. Тож бомбосховище — вистраждана для нас усіх історія: продаж приміщення, крадіжки, скандали. Але так завжди буває.
Люди готувалися до того, що їм, можливо, доведеться там жити — обладнали кухню, їдальню, дитячу кімнату. Місцеві мешканці зробили неймовірну роботу. Я дуже рада, що сховище не довелося використовувати як житло, і, сподіваюся, не доведеться, проте краще, коли воно є. На якомусь етапі від цього “проєкту” я відійшла — йому вже прекрасно давали раду без мене.
Але ж і цим діло не закінчилося, наскільки мені відомо.
Потім я дізналася, що на Карачунах відкривається прихисток для переселенців — тоді до нас масово прибували люди з Херсонщини. Разом із командою Об’єднання Відповідальних Громадян і ШELTER+ ми допомогли забезпечити центр усім необхідним — туди привезли термопот, пральну машину, мікрохвильовку, ще якусь техніку, ліжка, одяг, дитячі візки. У цьому випадку я теж “запустила” певні процеси та пішла далі — такий у мене характер: з одного боку, не завжди доводжу справи до кінця, з іншого — вмію долучити до них інших людей. І в нових обставинах це допомогло, адже пріоритети змінювалися щодня.
В якийсь момент до мене звернулися військові, надавши список необхідних речей. Ми з чоловіком віддали усі обігрівачі, які в нас були вдома й на виробництві, пральну машину; збирали ковдри та купу всього іншого. Потім виявилося, що на увесь їхній підрозділ — одна розвалена “копійка”, яка дихала на ладан. Моя подруга, голова Об’єднання Відповідальних Громадян, запропонувала мені провести збір коштів на нове авто, й дуже мене в цьому підтримала, бо сама я не вірила, що зможу. Але змогла — вже за тиждень необхідна сума була в нас. Волонтери ОВГ цю автівку пригнали, перефарбували, передали.
Так я включалася то тут, то там. Ми розвозили гуманітарну допомогу; розселяли людей, які приїжджали з Півдня та Сходу, і я була здивована тим, скільки криворіжців безкоштовно пропонували переселенцям своє житло. Так я “крутилася”, певно, два з половиною місяці, після чого в мене банально скінчилися сили і я стала просто допомагати власним коштом. Бізнес на той момент уже працював у більш-менш постійному режимі, почав давати якийсь прибуток, і я вирішила, що просто буду донатити на ті чи інші збори по 5, 10, 15 тисяч — скільки зможу собі дозволити. З того моменту я займаюся знову переважно роботою, завдяки чому маю можливість допомагати фінансово.
Під час повномасштабної війни ми з партнерами навіть спромоглися відкрити друге виробництво на заході України. Це була, звісно, авантюра, але я вважаю, що завжди краще ризикнути і зробити, ніж не зробити і шкодувати. Та й соціальна складова у цьому є — зараз особливо важливо створювати нові робочі місця та сплачувати податки. Тож працюємо: запросили майстрів із Туреччини, які навчають наших жінок шити дублянки та інші вироби зі шкіри. До цього така продукція взагалі в Україні не вироблялася масово, і фахівців відповідних у нас не було. Пару тижнів тому до нас навіть звернулася інша мережа, котра до вторгнення мала 21 магазин — тепер залишилося 7, але це все одно немало — й ми домовилися, що розробимо для них колекцію. Поступово розвиваємося, попри все.
Тим не менш, хоч твій бізнес не просто стоїть на ногах, а крокує вперед, війна напевно все ж підставляє йому підніжки. Та й на депутатську роботу вона не могла не вплинути. Розкажи, будь ласка, про специфічні труднощі воєнного часу, і те, як ти їх долаєш.
У депутатській діяльності зміни відбулися геть несподівані. До вторгнення в мене бували… не конфлікти — радше непорозуміння з виконкомом нашого району, з депутатами інших фракцій. Але у зв’язку з війною ми почали більше спілкуватися, допомагати одне одному: я закривала збори, які проводили інші депутати, вони привозили мені необхідні речі для переселенців (наприклад, якось безкоштовно надали бойлер). Спочатку мене це дивувало, і співпраця не завжди була простою, але це правильно — ми всі люди й усі однаково маємо бути корисними, тому поки йде війна, слід бути лояльнішими одне до одного, а потім уже проводити дебати під час пленарних засідань.
Що ж до бізнесу, буває складно: то світла немає, то інтернету, і все це заважає працювати. Довелося, зокрема, закрити магазин у Києві. Тобто не все так добре, як може здатися — трапляються і факапи, які демотивують. Загалом я людина тривожна, мене не потрібно критикувати — я й сама себе з’їм, сама себе розкритикую і взагалі часом у себе не вірю. Але в будь-якому разі, я вдячна за те, що в мене є колектив, якому можна довіряти, що мої близькі у безпеці — інше не так важливо.
Усі говорять про те, що під час війни складно або взагалі неможливо будувати плани, проте люди “при ділі” так чи так їх будують. Чи маєш ти якісь плани, принаймні на найближче майбутнє?
Як у будь-якої підприємиці, в мене завжди у планах збільшувати прибутки — коли твій дохід не росте, ти не розвиваєшся, не створюєш нові робочі місця і стоїш на місці. Тож плани, пов’язані з цією метою, завжди є. Коли почалося вторгнення, я сказала чоловікові, що бізнесом не займатимуся ні зараз, ні ще принаймні пів року після того, як усе скінчиться. От згадай, кажу, мої слова, так і буде. І як ти вже знаєш, менш ніж через місяць ми відновили роботу (сміється).
Основні плани, звісно — жити, залишатися людиною, а все інше — вже не стратегія, а тактика. Щодо ведення бізнесу чи ще якоїсь роботи, свою діяльність я планую зазвичай не більше ніж на місяць.
З моменту вторгнення пройшов рік, і весь цей час ти сама залишаєшся продуктивною, можеш отримувати задоволення від життя, попри всі труднощі, та допомагаєш іншим. Що допомагає тобі триматися?
Не хочу здаватися читачам якоюсь особливо сильною особистістю — в мене є ті самі страхи, що й у всіх. Я постійно озираюся — чи не прилетить сьогодні у мій дім чи до сусідів, чи не трапиться чогось із моїми близькими, або на роботі, або ще десь. А допомагають мені, скажу чесно, антидепресанти — я їх вживаю вже понад рік. Без них моя психіка не завжди може впоратися з навантаженням, і я не хочу нікому здаватися героїнею, вдавати буцімто я вся така незалежна й активна. Насправді буває дуже складно — наприклад, влітку в мене був дуже тяжкий емоційний стан, і, напевно, саме через це я трохи “з’їхала” з волонтерства, опустила руки. Тож насправді не все так гарно, як виглядає збоку.
Але ліки мені допомагають, і всім волонтерам, які вигоряють, подругам, чиї чоловіки на війні, і взагалі всім знайомим, які багато плачуть і погано тримають себе в руках, я завжди говорю про цей метод. Чимало людей уже звернулися до лікаря й медикаментозна терапія їм допомогла. Боятися цього не треба, головне — приймати такі препарати лише за призначенням фахівця. Я про це говорю і у своєму інстаграмі, і зараз у цьому інтерв’ю, аби люди розуміли, що це не страшно. Якщо тобі складно, ти не вивозиш — іди до лікаря. Вживання пігулок не означає, що з тобою щось не так — у людей різна нервова система, й кожен має як сильні сторони, так і слабкі, це нормально. Особисто я, як виявилося, мало що можу перенести самостійно, а ліки допомагають мені бути в ресурсі.
Люди, які зі мною спілкуються, звикли до того, що я завжди позитивно налаштована, ніколи нікому ні в чому не відмовляю, завжди допомагаю, мотивую, підтримую — якщо я буду виказувати свої депресивні настрої, це може вплинути й на них. Тому намагаюся тримати гарну міну при поганій грі.
Війна вплинула на всіх нас, і на багатьох — певною мірою позитивно, хоч і страшно говорити такі речі. Люди стали свідомішими, відповідальнішими, навчилися приймати рішення й діяти згідно з ними, переформували свої пріоритети та цінності. Багато громадян перейшли на українську мову, почали цікавитися нашою історією, відкрили для себе українську культуру. І хоча на цьому спекулює індустрія, штампуючи труси з тризубом і пісні на радіо “Байрактар”, зміцнення патріотичних настроїв усе ж іде нам на користь.
Як гадаєш, у контексті Кривого Рогу, який, хоч це й сумно визнавати, є дуже зросійщеним містом, наскільки ці зміни можуть бути стійкими? Чи можемо ми розраховувати на те, що після перемоги вони закріпляться і ми не відкотимося назад? Грубо кажучи, якщо війни більше немає, то можна й умовного Басту послухати.
Ми живемо у бульбашці — мені здається, що більшість як слухала, так і досі слухає колективного Басту, але так, ситуація змінюється. В Україні з’явилося дуже багато якісного контенту, особливо в ютубі — можливо, відкрита війна і цьому дала поштовх. Контент почали робити відомі журналісти, культурологи, політологи, класні філологині, які багато й цікаво розповідають про українську літературу — виявилося, я стільки всього не знала! Я й читати більше почала українською, і спілкуватися.
Гадаю, це все ж залишиться з нами, якщо ми будемо відповідально ставитися до того, яку інформацію та контент споживаємо і поширюємо. Але якщо при владі в нашому місті й надалі будуть ті, хто утримує її зараз — хтозна, можливий і регрес. Коли влада проросійська, хай як вона мімікрує під патріотів, люди будуть деградувати та продавати свій голос і принципи за гречку.
Тож треба працювати — в наших силах зробити так, аби молодь цікавилася українською культурою, політикою. Потрібно залучати цих людей, аби вони розуміли, в якій країні живуть і куди рухаються, усвідомлювали, що культура — це не Баста, фільтрували контент, відчували цінність свого голосу. Це робота для багатьох фронтів, і якщо ми будемо її робити, ніхто назад не відкотиться.
Багато людей, які у зв’язку з війною змінили місце проживання чи професію, зробили для себе важливі відкриття й можливо знайшли своє місце у світі і справжнє покликання. Це теж прозвучить страшно, адже багато жінок стають вдовами, але деякі знаходять свободу. Виїхавши разом із дітьми за кордон, жінки часом насмілюються розірвати стосунки з чоловіками-аб’юзерами, які чинять домашнє насилля і під постійним контролем яких дружини не могли нічого змінити. Від’їзд допоміг їм проаналізувати проблему та вирішити її. І якщо хоча би частина з цих жінок, які усвідомили свою силу та незалежність, після перемоги повернуться в Україну, вони привезуть звідти новий досвід, інструменти для розвитку — як і всі українки та українці, що зараз за кордоном.
Окрім опанування української, ми також маємо зрозуміти, наскільки важливо вчити англійську — користі вона принесе значно більше, ніж російська. Так, усі прошарки суспільства охопити й “перевиховати” ми не зможемо — люди, які сформувалися під впливом комуністичних ідей, уже не зміняться. Але ми можемо працювати передусім з молоддю, адже саме за нею майбутнє — втілювати соціальні проєкти, спонсорувати талановитих дівчат і хлопців, які несуть у маси українську культуру, поширювати якісний контент, давати гранти молодим гуртам і науковцям.
Роботи багато, і вона непроста. Але якщо, знову ж, у Кривому Розі буде справжня проукраїнська влада, все можливо. Ми можемо дати криворіжцям змогу розвиватися і робити своє життя й простір навколо себе кращим, аби всі побачили, що ми не лише індустріальне місто, а і творче, перспективне у напрямках культури, науки, спорту. Наша ідентичність не обмежується стереотипним шахтарським побутом — при всій повазі до гірників.
Щодо ідентичності маю делікатне питання. Якось в обговоренні творчості Шарля Азнавура, французького співака вірменського походження, одна російська “знавчиня” вигукнула “так он же наш!”, маючи на увазі, вочевидь, постімперську та пострадянську “спорідненість”.
У тобі — вірменська кров. Як ти відчуваєш її у контексті війни з країною, котра намагається присвоїти собі обидві твої ідентичності, поширюючи наратив про “адіннарод”?
По-перше, мене не дивує, що росіяни завжди намагаються присвоїти собі відомих діячів культури чи інших значущих особистостей. По-друге, мало хто про це знає, але нове покоління вірмен, народжене після 1995 року, вже майже не знає російської. Раніше, коли я приїжджала, доводилося використовувати російські слова, бо вірменську я знала недосконало, а української місцеві не розуміли. Зараз уся молодь у Вірменії говорить рідною мовою та вчить англійську, російська їм нецікава взагалі. Тому будь-який “он наш” — давно не їхній. В усіх бідах і конфліктах, котрі ставалися у Вірменії, завжди брала участь росія. Де горе — там і вони, де вони — там горе.
Вже кілька років, а особливо після початку повномасштабної війни в Україні, вірменське суспільство активно протестує проти російського впливу, проводить пікети — навіть запозичили наш мем “птн пнх”. Я на власні очі бачила, як вони виходили з цими плакатами.
Українці — сильні, нас неможливо приборкати, і вірмени — такі ж люди. Україна дала їм поштовх, надихнула своєю боротьбою. Звісно, старше покоління, як і у нас, живе “постсовком” — навіть моя мама, максимально неконфліктна людина, не витримує, коли вони переказують почуте на російському телебаченні. Але все це відходить у минуле.
Гадаю, подивившись на Україну, й інші держави, що межують з рф, як і республіки у її складі, розумітимуть, що треба щось змінювати. Від нас має початися низка революцій і повстань для боротьби з імперією зла.
Чи правильно я розумію, що твоя вірменська та українська ідентичність ніяк не конфліктують, а радше зміцнюють одна одну?
Ментальність моя — цілковито українська, я патріотка своєї держави. Але моя гаряча кров і характер — суто вірменські. Тож так, одне підсилює інше. Я щаслива, що все-таки виросла в Україні — вона сформувала мене як незалежну людину. Та й жінка тут почувається вільніше — скільки б ми не говорили про гендерну нерівність, у нас із цим ситуація краща, ніж у Вірменії. Там я б не вижила як особистість через консервативний патріархальний устрій.
Я пишаюся тим, що живу в Україні і не планую змінювати місце проживання та громадянство. Тут усі мої близькі, тут я стала собою. Вірменське коріння підживлює мене, але моє життя — це Україна.
Дякую тобі, Нуне, за цю розмову! Ми дійшли до фіналу — можливо, ти хотіла би сказати на завершення щось, про що я не спитала?
Я щаслива, що познайомилася з такою кількістю талановитих, розумних, вольових, сильних, патріотично налаштованих людей — за все життя я не зустрічала стільки неймовірних особистостей. Війна показала, хто є хто, “підсвітивши” такі людські якості, яких я в декому й уявити не могла. Я рада, що ці люди зустрічаються на моєму шляху, що ми можемо допомагати, мотивувати одне одного.
Кожен із нас — краплинка в морі, але з цих краплинок збирається потужна хвиля, яка здатна змити весь бруд і винести з глибин щось дуже важливе.
