Під час війни нікуди не зникають проблеми, котрі в суспільстві були гострими і до повномасштабного вторгнення. Участь у їхньому вирішенні бере зокрема Юрій Понькін — засновник та голова громадської організації “Рух Без Меж”, депутат Тернівської районної у місті ради, людина, що випромінює натхнення та завзятість.
На початку війни “Об’єднання Відповідальних Громадян” спільно з “Рухом Без Меж” започаткували проєкт “Інвакуація”, в ході якого вдалося врятувати не одну сотню людей. Про це, а також про волонтерську діяльність, інклюзивність у Кривому Розі та багато іншого з Юрієм поспілкувалася Ірина Божко.
Рік тому ми всі жили у передчутті великої біди, проте сподівалися, що її вдасться якось відвернути. В який момент ти усвідомив, що повномасштабної війни не уникнути, і чи був узагалі такий момент, або ж ти до останнього сподівався, що конфлікт вийде вгамувати дипломатичним шляхом?
Я по життю великий оптиміст, і ця історія — не виняток. З 2014 року я усвідомлював, що війна уже йде, проте, як і в чималої частини населення, у мене було відчуття, що вона “десь там” і якось ми їх потихеньку виб’ємо. А усвідомлення реального стану подій прийшло миттєво та різко — 24 лютого. Обтяжувало ситуацію те, що моя кохана людина, Олена, на той момент перебувала під Києвом, куди поїхала до друзів на день народження — якраз із того боку, звідки росіяни штурмували столицю. Проте завдяки своєму характеру я все це сприйняв із холодною головою та одразу почав шукати способи негайно повернути Олену додому. В моєму житті часто траплялося так, що деякі речі, котрі вже сталися, доводилося приймати, якими б страшними вони не були, і тут мені це вміння допомогло.
Перш за все, вдалося швидко знайти попутку, і ввечері того ж дня хлопчина привіз Олену додому під самі двері. Заспокоїв маму, як міг — запевнив, що до нас “прилетіло” лише на аеродром і ніхто нас бомбити не буде, поговорив із сестрою, зі знайомими, намагався донести, що слід для початку заспокоїтися, і лише потім приймати якісь рішення.
Сам я ніякої тривожної валізки не збирав — просто подумки пригадав, де в мене які документи, речі. Я пересуваюся на кріслі колісному, і в разі нальотів до сховища не потраплю й буду просто сидіти у себе в кімнаті. Ну і сидів, власне, сподіваючись на подальше прояснення ситуації.
Говорячи мамі, що нас не бомбитимуть, ти просто заспокоював її, чи справді в це вірив?
В цьому я був певен на 100%. Ще у 2014 році деякі мої сусіди розносили чутки про те, що ворожі танки стоять буцімто вже за Даманським і нам усім гаплик. І хоча такі плітки люди розносять, перепрошую, не від великого розуму, вони все ж шкодять. Мама є мама, їй за 70, і вона легко подібному вірить, тож слід було спокійно провести пояснювальну бесіду.
До вторгнення нас запевняли, що угрупування в росіян не зібране й наступу не буде, і це теж зіграло роль — я був упевнений, що хоч вони й почали просуватися, далеко не зайдуть. Я бачив, як цій нечисті дають відсіч, і, хоча був стривожений, усе ж вірив у наших людей. Далі, коли війська просунулися до Баштанки, Зеленодольська, стало страшно, проте я все одно заспокоював Олену і сам тримав себе в руках. Коли мережею ширилися фейки на кшталт “сьогодні о 10 вечора буде обстріл, інфа сотка”, ми сідали на кухні, пили чай і чекали. Дев’ята, десята, початок одинадцятої — все, ракет немає, йдемо спати. Зараз такі моменти хочеться згадувати з посмішкою — так, напруження було, але його я намагаюся забути і рухатися далі, жити сьогодні й дивитися у завтра, і мій внутрішній оптимізм скеровує мене в цьому напрямку.
Що у твоїй повсякденній діяльності змінилося після вторгнення? Багато людей втратили роботу, а хтось навпаки, хай як це парадоксально, відкрив для себе нові можливості. Як це було в тебе?
Окрім “Руху Без Меж” і депутатства, я працюю контент-менеджером в інтернет-магазині, й цю роботу в перші дні війни я втратив. Наші головні склади знаходилися в Києві, та й сама продукція на той момент мало кого цікавила, тому все швиденько закрилося, і протягом березня я був великою мірою безробітним й думав, що далі робити.
Якщо чесно, моя інвалідність мені мало коли заважала — я й організацію створив, і в депутати пішов, хотілося й хочеться щось творити на благо, зокрема для себе. Я розумію, що від моєї діяльності мені самому передусім буде зручніше жити. Тому й на початку війни сидіти, склавши руки, я не міг, і почав з простого.
Тоді по місту шукали якісь мітки і ДРГ, було багато напруження в суспільстві — люди жахалися, коли просто світло десь “не там” горіло. І ось я сідав на свою вуличну коляску і їздив районом по дві години на день — катався, роздивлявся. Думав, раптом і справді десь хтось щось малює, чи когось підозрілого побачу. Так, для когось це смішно, бо ж чувак на візку не зможе нікого затримати, але є принаймні телефон — в разі чого можна зателефонувати 102 чи відео зняти. Я й знімав — показував, що ось, мовляв, друзі, я тут територію об’їжджаю, можете долучатися, якщо вам удома нічим зайнятися, виходьте й патрулюйте вулиці — вам буде спокійніше і вашим близьким теж. А далі — більше.
Фейсбуком покотилися заклики — теробороні потрібні були павербенки, кнопкові телефони. Я надрукував відповідну табличку і з нею виходив на центральну площу свого райончику, й сидів так по кілька годин на день. Спочатку люди підходили рідко — переважно бабусі цікавилися, що таке павербенк. Бувало, питали, чи буду я тут за годину, а потім прибігали й кидали мені в рюкзак телефон. За кілька днів пішли чутки, плюс я дав оголошення у соцмережах, і люди почали зносити, що могли. Часом гроші давали — на них я купував іще 2-3 “б/у-шні” мобілки. В останні кілька днів я вже приносив додому повненькі рюкзаки павербанків і телефонів — далі це все віддавалося волонтерам і потрапляло коли на фронт, коли на блокпости. Морозець, звичайно, стояв, і мій організм не дуже був мені вдячний за такі пригоди, проте я допомагав, як міг, і дійсно круто від того почувався.
Кошти теж збирав. У мене є друг — Володя Янович, який колись для “Руху Без Меж” знімав проєкт під назвою “9 життів”. Зараз він на фронті — Володя “кіборг”, воює з 14-го року. Йому я назбирав на айфон, оскільки той в аеророзвідці керує квадрокоптерами, що не кожен телефон потягне. Запит був терміновим, і за два дні спільними зусиллями з моєї подачі ми зібрали гроші.
Намагаючись бути корисним, де зможу, я став дотичним до ще одного цікавого процесу. Мене страшенно надихали трансляції, в яких люди закидують коктейлями Молотова ворожі БТРи і танки, і я написав постик у ФБ — мовляв, чому ми сидимо й чого чекаємо, давайте й собі коктейлі помотаємо. І цей пост вистрелив миттєво — сотні репостів, коментарів. Потім набігла якась ботоферма, і допис я видалив, але процеси вже було запущено. Між собою ми вже обговорювали, де брати тару та матеріали, де збиратися. Не знаю, скільки тисяч пляшок ми підготували — всі вони замотані стоять і, сподіваюся, не згодяться.
Ця історія навіть певний розголос отримала. Є в місті відомий боєць, Сергій Бондаренко, котрий уже теж багато років воює. На початку війни він записав селфі-відео, в якому звертався до росіян і яке стало вірусним. У відео він говорив про те, що у Кривому Розі росіянам нічого доброго не світить, бо народ об’єднався і робить усе, аби відбити напад, і навіть “инвалиды-колясочники” змішують коктейлі Молотова, якими палитимуть окупантів. Мені друзі це відео скидали, раділи, хоча я ж лише ідею подав.
9 грудня “Об’єднання Відповідальних Громадян” отримало нагороду від “ДоступноUA” за проєкт “Інвакуація”, в рамках якого на початку війни було евакуйовано за кордон майже 700 людей з інвалідністю та членів їхніх родин. Проте цього б усього не сталося, якби не співпраця з “Рухом Без Меж”. Розкажи, будь ласка, з чого цей проєкт почався і як вдалося його втілити?
Як я вже говорив, з самого початку війни я усвідомлював, що на кріслі колісному ніде не зможу сховатися в разі обстрілів, і це я висвітлював на ФБ. Проте сам я все ж був у відносній безпеці. А от моїм друзям із Бучі — сімейній парі на візках — пощастило менше. Коли місто окупували, вони кілька тижнів жили в холодній квартирі без води та світла. Спільними зусиллями — чималими — їх удалося вивезти, проте я досі не уявляю, який це був жах — людині з інвалідністю опинитися в такому пеклі, в холодному пеклі.
Цей “кейс” і став відправною точкою. Рашистські війська намагалися просуватись у бік Кривого Рогу, й ми розпочали евакуацію осіб з інвалідністю за кордон. ОВГ взяли на себе домовленості з “Укралізницею” та партнерами з європейських країн. У Польщі було створено такий собі хаб, куди люди приїжджали, а звідти їх спрямовували в інші країни Європи — Німеччину, Швецію, Румунію. Географія з часом розширювалася і країн у цьому списку ставало більше.
“Рух Без Меж” узяв на себе комунікацію — четверо дівчат з організації були на телефоні, паралельно ми давали об’яви у ФБ про те, що евакуюємо осіб з інвалідністю I та II груп, або людей без інвалідності, які мають маломобільний статус.
Чи всі евакуйовані люди були криворіжцями?
Ми починали з Кривого Рогу, проте інформація швидко прокотилася Україною — нам почали телефонувати з інших міст, і ми розширили сферу діяльності спочатку на Дніпропетровську область, потім долучилася Запорізька, далі — Донецька, Луганська, Херсонська. Для прифронтових регіонів це було особливо складно — нам часто телефонували, питали, скажімо, як вивезти лежачу людину, просили допомоги.
Те, що ми зробили, було однією з наймасштабніших в Україні ініціатив такого роду, разом із проєктами “Восток SOS”, Fight For Right, “Групи Активної Реабілітації”, “ДоступноUA” та інших. Такі осередки діяли по всій країні, наш проєкт теж охопив чималу територію, проте починали саме з Кривого Рогу.
Як відбувався процес евакуації та хто були до нього залучені?
Наші місцеві виконавчі органи не були готові до нових викликів, як не були готові й усі інші. Проте вони все одно мали вжити якихось екстрених заходів і не зробили цього, про людей з інвалідністю просто забули. Максимум, що можна було почути у відповідь на свій запит, це “телефонуйте до начальниці вокзалу і вас якось там повантажать”. Куди повантажать, куди повезуть, що на людину чекає — абсолютно невідомо.
Ми ж усі процеси відпрацювали від пункту А до пункту Б. За потреби, якщо людина сама не могла дістатися до вокзалу, її забирали з помешкання на автівці та привозили, підписували всі необхідні папери, де особа давала згоду на евакуацію до пункту призначення.
“Укрзалізниця” виділяла два окремих вагони, котрі ставили осторонь від вокзалу, за що їм велике спасибі. Ти бачила, що коїлося тоді на вокзалах — людей була тьма, і людей з інвалідністю в тих натовпах просто б затоптали. І от їх розміщували у вагонах і рушали. В дорозі пасажирів супроводжували волонтери, медики, ну й мінімальне харчування теж надавалося — з усім цим нам дуже допомогла команда культурно-громадського центру “ШЕLTER+”.
По приїзді до Польщі людей розподіляли і привозили вже до пункту Б. У країнах Європи знаходилися небайдужі люди — переважно це були волонтери та громадські діячі, котрі якимось чином перетиналися з ОВГ, були знайомі з Юлом Морозовим або Анею Ємельяновою (засновник та чинна голова ОВГ — прим. ред.). І вже вони підшукували варіанти для проживання. Уся логістика була пропрацьована від А до Я, на 5+.
Хоча в нас було четверо операторок, більшість дзвінків приймав саме я, бо, скромно кажучи, у місті я відома людина в певних колах. Ми складали списки і в перші кілька днів зібрали групу з сотні людей. І вже у складі 3 чи 4 групи поїхав я сам, тому про деякі деталі можу розповісти на власному прикладі.
Не приховуватиму — було страшно, і я запропонував Оленці їхати разом. Вона відмовилась — тут хай який, а все ж бізнес, та й мами наші потребували допомоги. Вирішили, що поїду я сам, оскільки мене, знову ж, у разі небезпеки до підвалу не заведеш, а Олена залишиться і за потреби просто приїде до мене на машині. Зіграло роль і те, що дівчата з моєї організації, мої давні подруги, які мають інвалідність, не хотіли і боялися їхати без мене — вони вже знають, що Понькін у разі чого все “розрулить”. Так і вийшло.
Нас привезли до Словаччини, де розмістили в гуртожитку при школі технічного спрямування — щось на кшталт наших училищ і технікумів. Нас було з пару десятків людей на візках — молоді й літні люди і навіть діти. Але проблеми виникли одразу: гуртожиток не був інклюзивно пристосованим. На вході для нас поклали якийсь саморобний пандус, але у завузький ліфт не входили візки, як не було й можливості нормально потрапити до ванної чи туалету.
Проте ситуацію вдалося швидко владнати, і вже через три дні зі Словаччини мене разом із подругами словацькі волонтери відвезли до Будапешта, де поселили в гуртожитку при університеті. Точніше, це був навіть не зовсім гуртожиток, а тризірковий готель, де жили студенти Центрально-Європейського університету. Тут уже були класні пандуси, шикарні ліфти й навіть харчуванням нас забезпечили. Так я прожив у Будапешті 2 місяці.
Якщо не секрет, чому ти повернувся? Адже загроза ніде не поділася — навпаки, “прильоти” у Кривому Розі поступово ставали частішими.
Не секрет: я повернувся, бо в мене є дім, і це Україна — хай як це пафосно звучить. Там я не почувався тим, ким я є, хоча й умови були гарними, і друзі були поруч. Я знаходився в одному з найгарніших міст Європи, де рівень інклюзивності саме той, про який я мріяв усе життя. На вулиці все тобі доступно, за день можна скористатися 4 видами транспорту без сторонньої допомоги. Але я все одно не відчував у повній мірі того задоволення, яке б могло подарувати це місто. Пару разів я “витягав” дівчат на прогулянку до центру просто тому що ми маємо згадувати хоча би щось із того, де були і що бачили.
Втім, я розумію, що деякі люди з числа евакуйованих уже не повернуться в Україну — і можу за них порадіти. Ми маємо жахливу радянську спадщину, з якою бореться наша організація, і ця спадщина тримає людей з інвалідністю закритими по квартирах. Вони переважно не мають можливості працювати чи якось проводити дозвілля. В який-небудь кінотеатр потрапити — проблема для людини з інвалідністю, не кажучи вже про ситуацію з транспортом, інфраструктурою, роздовбаними тротуарами. Незрячі люди постійно провалюються в люки — хіба це умови для життя? В Європі ж вони насолоджуються можливостями — і залишаться там, якщо владнають усі необхідні процеси з документами. І в них неабияка мотивація — там у них є змога знайти роботу, зустріти своє кохання, класно проводити час і жити гідно.
Проте щодня я дивився в бік України, та і з криворізького життя себе не викреслював — продовжував “висіти” на телефоні, вирішував якісь питання, про щось домовлявся, когось кудись спрямовував, консультував. Виїхали ми наприкінці березня, протягом якого я, як уже казав, був безробітним. Проте щойно росіян відштовхнули від Києва, начальство вирішило відновлювати роботу. Юл Морозов домовився зі знайомою угорською депутаткою, яка надала мені ноутбук для роботи, й це було неймовірно круто — не знаю, де б я інакше себе подів.
Було, звісно, й відчуття провини, як і в багатьох українців, котрі виїхали за кордон. До того ж, як голова ГО та депутат я почувався неприємно, перебуваючи далеко від зони своєї безпосередньої відповідальності. А найголовніше, напевно, те, що у Кривому Розі в мене лишилася кохана людина. За пару місяців до війни ми придбали квартиру, розпочали ремонт — я стояв на порозі нового життя, в якому зав’язалося багато процесів, котрі війна просто взяла і перекреслила. Та ж робота у мене з’явилася лише 5 років тому і перевернула мій світ, бо в наших реаліях людина з інвалідністю, яка працює — це велика рідкість, а якщо ще й працює з задоволенням і пристойно заробляє — взагалі казка. Тож і моє життя тоді докорінно змінилося — часто говорять, що в 40 років воно лише починається, і в мене склалося саме так. Війна ж позбавила мене роботи, хай тимчасово, рідного дому, коханої людини — яку я теж зустрів пару років тому.
Я не хотів із цим миритися, й думка про повернення сиділа в мені і міцнішала. Олена спочатку не хотіла, аби я повертався, бо й сама була не в найкращому стані. Вона не любить цього слова, проте моя кохана — волонтерка, причому дуже крута, ще з 14-го року. В перші дні війни вона знову пірнула в цей рух, але все одно була в постійному стресі. Поступово, перебуваючи в Будапешті та спілкуючись із нею, я помічав, що з часом Олена стала частіше жартувати, менше говорити про тривоги та “прильоти”.
Одного разу я побачив у ФБ об’яву — хлопчина їхав зі Львова до Кривого Рогу й пропонував когось підвезти. Швиденько порадився з дівчатами, й ті мене відпустили. Купив квиток на нічний автобус, яким доїхав до Львова, і вже за добу з моменту прийняття рішення був у Кривому Розі. Для людини з інвалідністю це, знову-таки, щось неймовірне — в дорозі потрібен комфорт, і що вона довша, тим важче її перенести, особливо у потязі. В мене ж у черговий раз усе склалося чудово.
Коли я повернувся, усе стало на свої місця. Ми продовжили робити ремонт у квартирі — це, до речі, ілюстрація до початку нашої розмови. Чи був я впевнений у тому, що ми вціліємо? Так, у ЗСУ я був упевнений на 1000%. Коли я повернувся додому, наші воїни вже відбили росіян від Баштанки. Поступово я все одно звик до сирен. Якщо в перші дні війни повітряна тривога заставала мене на вулиці, ставало незатишно — коли ти в парі кілометрів від дому десь посеред парку, та ще й на візку, максимум, що можна зробити — це пригнути голову, коли на неї падатиме ракета. Зараз під час тривоги виникає переважно роздратування — гуде й гуде, переживемо і переможемо. “Прильоти”, звісно, радості не додають, влучання у житловий будинок — узагалі жах і шок. Проте я не хочу більше нікуди тікати й продовжую робити своє.
Після повернення я знову задихав на повні груди, тут я знову почуваюся потрібним — то гуманітарну допомогу знаходжу для людей з інвалідністю, то ще якісь “дрібнички” роблю, і все воно складається в більш-менш систематичну волонтерську діяльність. Та й депутатство нікуди не ділося, люди звертаються — в когось дах тече, в когось деревина у дворі впала. Хай там як, а життя триває.
Сам процес евакуації після мого повернення сповільнився — якщо на початку люди записувалися сотнями, то під кінець телефонували 1-2 людини на тиждень.
Чим ти займаєшся зараз і чи маєш якісь плани на майбутнє, навіть якщо дуже обережні?
У “Руху Без Меж” є проєкт, втілений відсотків на 70, проте його я відкладаю до кінця війни, або принаймні до весни. Зараз я сумніваюся в його доцільності, бо настрої в суспільстві сама знаєш які. Щодо життя людей з інвалідністю — в цьому напрямку ще працювати і працювати, й уся наша діяльність спрямована на те, аби привернути увагу до цієї теми і щось змінити. Зокрема, ми розміщували фото на білбордах, транслювали відеоролики у громадському транспорті. Проте зараз це не надто доречно — з білбордів, на жаль, на нас дивляться наші полеглі герої, і ми маємо знати ці обличчя. Звичайно, робота наша все одно не припиняється, і після війни буде про що розповісти.
Менш із тим, це ж тема, яку часто зачіпає Юл. Питання прав людей з інвалідністю актуальніша, ніж будь-коли, адже йде війна, люди отримують поранення і травми, осіб з інвалідністю стає більше і ми зобов’язані забезпечити їм гідні умови життя — це максимально на часі.
Безперечно. Я говорив саме про окрему діяльність “Руху Без Меж”, але й ОВГ працює в цьому напрямку. В нас є спільна домовленість із баскетбольним клубом Red Rock про залучення людей до баскетболу на візках. Зараз ми у пошуках власне спеціальних візків, бо вони дорогущі й в Україні їх немає — шукаємо виходи в Європі та Америці. Спробуємо створити баскетбольну команду, аби хлопці й дівчата могли займатися спортом.
Окрім того, ОВГ працює над створенням Центру реабілітації для військових і цивільних — це багаторічна мрія тисяч людей. У Кривому Розі ніколи нічого подібного не було. Єдиний реабілітаційний центр на базі 5-ї лікарні був призначений лише для ветеранів АТО й більше ніхто туди потрапити не міг. Приймали вони всього лише близько сотні людей на рік. А саме реабілітаційна установа широкого спектру, де існує не лише плавання й лікувальна фізкультура, а ще й арт-терапія та різносторонні активності — це те, чого нам не вистачало. Про це я багато років кричав і навіть звертався до міськвиконкому, наводив у приклад інші міста. Це при тому, що Кривий Ріг потребує цього особливо, бо ми — індустріальне місто з шахтами і кар’єрами, де травматизм на виробництві — явище не рідкісне. Мене не чули — ну, що ж. Добре, що ОВГ розпочали цей проєкт.
Звичайно, все одно головними здобутками у цій сфері я вважаю не те, що зробив для себе, хоча маю декілька особистих перемог. Я радий бути корисним для суспільства, і тому ми продовжуємо роботу й зараз. До появи мене на міському горизонті — як це пафосно звучить і як приємно це говорити! — спілка людей з інвалідністю в нашому місті була таким собі гуртком “умєлиє ручкі”. Раз на рік, 3 грудня, їх показували по “Рудані” — мовляв, дивіться які молодці, не здаються, щось там собі вишивають хрестиком, у шахи грають. Але це ж така маячня!
Нещодавно я зрозумів, як важко носити мені тягар самого визначення “людина з інвалідністю”. Чому — бо я її вже давно за собою не відчуваю й живу краще за багатьох людей з робочими руками й ногами. Десь я до цього доходив сам, десь допомагали. І цю філософію я намагаюся поширювати у Кривому Розі — що людина з інвалідністю не має десь тихенько хрестиком вишивати, а має працювати, ходити в кафе з дівчатами чи хлопцями, в кіно, їздити транспортом куди побажає, отримувати нормальне лікування та освіту. Минулого року, наприклад, ми підписали меморандум із ДУЕТом про запровадження навчальних процесів для людей з інвалідністю.
Ця тема бурхливо заграла у Кривому Розі, й головним своїм досягненням я вважаю зміну бачення. Люди дивляться на мене й думають “бач, хоч і на візку — а який молодець!”, і так вони мають думати про всіх, це має бути нормою. В Європі, коли ти стоїш на зупинці й зупиняється автобус, водій без зайвих питань виходить, відкидає перед тобою пандус і везе, куди тобі потрібно. У Кривому Розі з цим поки є проблеми — не всім зрозуміло, чому чувак на візку стоїть на зупинці, чого він хоче і чому взагалі з хати виліз. Тож роботи багато, вона дійсно на часі і не припиняється.
Ти вже говорив про свій оптимізм і філософське ставлення до багатьох речей. Проте зараз ми все одно переживаємо надзвичайно важкий і стресовий період — навіть люди, котрі виїхали й перебувають у безпеці. Що в ці місяці допомагає тобі триматися, не опускати рук, самому отримувати радість від життя, незважаючи ні на що, та підтримувати інших? Звідки ти береш ресурс?
По-перше, я по вуха закоханий — це правда. По-друге, в житті я дуже багато втрачав, і завдяки цьому вмію цінувати те, що маю сьогодні. Напевно, наснаги мені додає цей досвід. Я знаю, що може бути значно гірше, що просто зараз комусь гірше, ніж мені. Я розумію, що сам на добру справу можу витратити якусь годинку, а для іншої людини це часом глобально щось змінює.
В мене інколи питають, навіщо я роблю те, що роблю, адже це “невдячна справа” — поясню на прикладі. В нас тут неподалік мешкає сім’я людей з інвалідністю — живуть вони в бараку 40-х років забудови, де не було ані пралки, ні бойлера, нічого, самі старі меблі у захаращеній оселі. За кілька тижнів я перевернув їхнє життя з ніг на голову. Через фейсбук завдяки небайдужим людям ми знайшли для них бойлер і пральну машину, хтось привіз меблі, хтось одяг, дівчата наші їм усе повимивали — коротше, квартиру “нафарширували”. Я дав людям зрозуміти, що далі — самі. Мене справді питали, для чого я це зробив, адже вони про мене, можливо, і не згадають навіть. Але зробив і зробив — на той момент це було неважко і допомогти хотілося. Бо я сам через це пройшов — у мене теж колись нічого не було й усі зміни дуже важко давалися.
Зараз усе інакше — я знаю, що власноруч можу змінити багато, а з підтримкою друзів — іще більше. Сьогодні це значно легше, і вже складно уявити, як люди колись давали собі раду без інтернету. Моє джерело ресурсу — в розумінні, що я сам собі ресурс, сам собі акумулятор. А підзарядка для нього — моя кохана, наше власне помешкання і спільні плани на майбутнє.
Щодо майбутнього. Ми вже частково зачепили той факт, що наше суспільство досі “дикувате” в деяких аспектах, проте війна багато змінила. Ми б не хотіли цих змін такою ціною, але дійсність така, яка є. Громадяни, які донедавна мало чим цікавилися, стають волонтерами, відкривають для себе українську мову та культуру, “намацують” у собі національну свідомість. Як ти відстежуєш для себе ці процеси і як бачиш перспективу цих змін? На твою думку, наскільки стійкими вони можуть бути з огляду на всі стереотипи про Кривий Ріг і те, що вони, на жаль, не на порожньому місці сформувалися?
Візьмемо середньостатистичного Юру Понькіна. Тато мій був росіянином, який приїхав до Кривого Рогу звідкись з-під Уралу ще підлітком. Він був закоханий в Україну й відверто говорив, що вона його виростила, нагодувала й людиною зробила. Він дуже любив свою тещу, щиру українку з села Сергіївка, маму моєї мами, і вона теж його любила.
З дитинства я ріс у російськомовній сім’ї і вчився в російськомовній школі, та й зараз, що там гріха таїти, інколи в побуті спілкуюся російською. Проте офіційно і “соцмережно” переходити на українську я став іще коли створив “Рух Без Меж” і почав виступати на телебаченні, давати інтерв’ю. Як виявилося, вона в мене класна. Та й кохана в мене україномовна (і теж класна). Ми вже навіть фантазуємо про те, як зніматимемо відео з нашою собакою, котрій зараз 10 місяців, де вона виконує команди, подані українською, а російську ігнорує.
Місто теж змінюється, кволо й неохоче, проте трансформації ці вже незворотні. Все йде своєю чергою — рано чи пізно зміниться той прошарок суспільства, “завдяки” якому місто потроху відмирало. Дай боже, щоб ця війна нас чомусь навчила — і Кривий Ріг іще покаже.
Як мінімум, місто стало своєрідним хабом для переселенців, тут почалися великі волонтерські ініціативи. Вищезгаданий Центр реабілітації теж увагу привертає, все ж Фонд Сергія Притули, у співпраці з яким цей проєкт втілюється — організація дуже відома.
Про Кривий Ріг на цій арені ми заявляємо дуже давно. Скажімо, відзнаку від “ДоступноUA”, яку цьогоріч отримало “Об’єднання Відповідальних Громадян”, минулого року привіз до Кривого Рогу я — за діяльність “Руху Без Меж” у сфері інклюзивності та доступності. Тоді ми втілили кілька сильних всеукраїнських проєктів. Тож місто тримає планку.
Слід, звісно, відзначити, що ні про нашу минулорічну нагороду, ні про нагороду ОВГ не повідомив жоден міський телеканал чи інше медіа, хоча це дійсно варта уваги подія. Ну що ж, хай висвітлюють свої недоздобутки.
Що б ти хотів сказати наостанок?
3 грудня — Міжнародний день людей з інвалідністю, і щороку я пишу якийсь пост, присвячений саме таким людям, і щоразу на новий лад. Мене нудить від банальних, пафосних і беззмістовних статейок, і сам я намагаюся вигадати щось цікаве. Цього року (бесіда відбулася у грудні 2022 — прим. ред.) я хотів написати про людей, які мають інвалідність і допомагають фронту по мірі своїх можливостей. Провів опитування серед членів нашої організації, серед знайомих — і зрозумів, що це не так просто, бо вони ВСІ щось роблять. Той коктейлі Молотова колотив, той винайшов станок для крутіння окопних свічок, та шиє, та в’яже, та просто донатить, та на телефоні консультує. Я ж хотів якось точково висвітлити, що ось, мовляв, Олег удома виготовляє цигарки й відправляє на фронт, а ось Надійка плете сітки — а вони всі при ділі, і так сходу їх не перелічиш.
І знаєш, я зрозумів важливу річ: я — це те, що мене оточує і ті, хто поруч зі мною, з цього складаюся я нинішній. Моє життя змінилося за останні кілька років завдяки громадській діяльності, новим знайомствам. Зараз, під час війни, це відчуття спорідненості та зв’язку загострилося — дійсно у темні часи світлих людей стало видніше. І є в цьому елемент парадоксального щастя — я спокійний за себе і своє оточення, бо бачу, на що здатні ті, хто поруч зі мною, й на що здатен я сам.
