Словосполучення “культурний фронт” прижилося у воєнному дискурсі недаремно: культура дійсно може бути зброєю, причому масового ураження. Про це та інші нагальні питання ми поспілкувалися з Євгеном Павловим — засновником фестивалю “Залізна міць”, співзасновником івент-агенції “Ткаченко і Павлов”, співорганізатором “Дня вуличної музики” та менеджером рок-гурту “Роялькіт”. Сьогодні Євген, пройшовши через кілька “кіл” волонтерської діяльності, є регіональним координатором грошової допомоги БФ “Право на захист”, про що теж розповів Ірині Божко.
Скільки я тебе пам’ятаю, “поза політикою” ти ніколи не був і тримав руку на пульсі. Коли минулого року росіяни почали нарощувати війська на кордоні, як ти собі бачив розвиток подій і чи готувався якось до можливої війни?
Я не знаю, як до цього можна підготуватися. Скажімо, тривожна валізка не вирішить питань твоєї безпеки, а просто зекономить час у критичній ситуації й забезпечить необхідними речами на певний період. Щодо нападу — розумів, що рано чи пізно це станеться, бо поряд із нами живе навіжений сусід, якому особисто я бажаю зникнути як помилці історії. Поки росія існує як держава, ми перманентно знаходимося у стані війни з нею, хай це гостра фаза чи якесь затишшя. Я це відчував завжди, хоча, звісно, всіма фібрами душі не хотів, аби сталося те, що сталося.
Вранці 24 лютого я говорив по телефону з батьком моєї дружини — військовослужбовцем, який з 2014 року воював в АТО і зараз служить у війську. Без жодної паніки ми обмінялися враженнями від перших прильотів і дійшли висновку, що в стратегічному плані так і мало статися — сподіваюся, мене зрозуміють правильно. Напруга росла всі ці роки, як і апетити росіян, але для багатьох усі ці процеси були прихованими, незрозумілими. І ось цей фурункул врешті лопнув і всім стало зрозуміло, хто на чиєму боці, карти розкрилися. Але для них це крок у нікуди. Для нас вторгнення стало початком надважкого періоду, для них — початком кінця.
Сам я зрозумів тоді, що все, чим я раніше займався, тепер іще довго нікому не буде потрібно. Й почалася геть нова сторінка мого життя — мого і моєї сім’ї.
Що ти пишеш на цій сторінці? Тобто, що змінилося у твоєму повсякденні і твоїй роботі з початком повномасштабної війни?
Більшість моїх знайомих пішли або волонтерити, або в тероборону. Я вирішив, що поки можу бути кориснішим у комунікаціях. На початку вторгнення волонтерський рух був хаотичним, багато ресурсу — людської енергії, палива, фінансів — витрачалося задарма. Все це нагадувало бджолиний рій: люди метушилися, намагалися всюди встигнути й закрити всі можливі запити. Скажімо, десь потрібно вантажити пісок, і приїжджає сотня людей, хоча вистачило б семи.
Я швидко зібрав команду з 10 осіб — в нас було кілька машин, у тому числі вантажівка, й ми почали робити те ж саме, що й решта, але раціонально. Заздалегідь про все домовлялися, їхали лише туди, де справді була потрібна наша допомога. Всі ці процеси поступово привели мене до ОВГ, що не дивно, і ми почали співпрацювати тісніше. Аня Ємельянова (чинна голова ОВГ — прим. ред.) була однією з тих, хто відповідає за координацію — ми багато спілкувалися телефоном і дійшли тієї ж думки: волонтерську діяльність слід систематизувати навіть у таких умовах, організувати, вибудувати роботу так, аби в ній не було всієї цієї анархії-махновщини.
Я досі дивуюся, як у перші два тижні вторгнення ми відстежували запити і знаходили ресурси. До війни, наприклад, знайти фуру для якоїсь мети було складним завданням, котре й кілька днів могло забрати, а тут проходить 15 хвилин — і ось вона вже їде.
Які наймасштабніші задачі на той час вдалося виконати?
Напевно, одна з найважливіших історій, за які мені не соромно, це коли рівно за 3 тижні і 2 дні ми змогли випустити свій зразок плитоноски, повністю зроблений “під ключ” від плит до пошиття, тобто це був повний комплект, який можна вдягати. Так, він був дещо важчим, ніж ті, які можна знайти на ринку, але це вже були не поробки зі звичайних ресор, а нормальне ливарне виробництво. Плити проходили обробку, максимально наближену до всіх можливих стандартів, і всього цього було досягнуто за надзвичайно короткий термін.
Запит на той час був колосальним, як і дефіцит. Мені писали, що я забагато на себе взяв, але мене це мотивувало — я розумів, що права на помилку в нас немає. Ми це зробили, і як мінімум кілька сотень людей отримали продукцію, в якості якої ми впевнені. Страшенно мотивувало, що за такий короткий час, нічого не розуміючи в цій справі, я зміг принести користь. Власне, це все завдяки моєму товаришу Саші, з яким ми разом навчалися і до війни теж багато спілкувались — він узяв на себе технічні частину, а я — організаційну та комунікаційну, й наша синергія вилилась у дуже гарний результат.
А чи не стикалися ви з якимось негативом із цього приводу? Часто можна почути про турнікети, бронежилети та інші девайси, що краще ніякого, ніж “самопальний”.
В тому і справа, що вони не були “самопальними”. Єдине, чого бракувало цим бронежилетам — сертифікація, і ми б отримали її, якби мали змогу стільки чекати. Тому ми зробили найпростіший і найнадійніший вибір — відстрілювати плити. І лише коли п’ята чи шоста партія змогла це випробування пройти, ми впевнилися, що можемо передавати ці вироби людям. Папірець — папірцем, але я знаю, як у нашій державі такі речі часом робляться, і розумію, що замовити відповідний документ можна для всього. Але папірець тебе не захистить, на відміну від відстріляного “броніка”.
Це була спроба зробити щось важливе і допомогти, й це було важко, бо всі абсолютно незнайомі процеси слід було швидко вивчити. Я дуже вдячний за те, що люди мені довірилися, і що поруч були ті, кому я сам міг довіряти. Але продовжувати я б не хотів — зараз постачання більш-менш налагодилося, а я хочу займатися культурними проєктами й іншими корисними справами, що в мене зараз виходить.
Якими саме?
Зараз я працюю в благодійному фонді “Право на захист” у партнерстві з УВКБ ООН, куди, власне, й потрапив завдяки ОВГ. Ми реєструємо громадян для отримання міжнародної грошової допомоги — передусім це ВПО та люди, що постраждали від війни. Це класний досвід, і я вдячний зіркам, котрі зійшлися так, що я можу бути потрібним і причетним до чогось значущого. Я відчуваю, що недарма відбуваю свій час.
Ми працюємо у Кривому Розі та Криворізькому районі, запускаємо мобільні бригади, особисто я є також регіональним керівником фонду в Харківській області. На день ми реєструємо багато людей, усі вони звертаються до нас не від великого щастя, переживши гіркі, страшні моменти. Проте я радий, що маю хоча би невелику змогу їм допомогти. Не знаю, що буде після війни, але поки що ця робота мене мотивує й надихає, хоч як би було складно.
А як щодо культурних проєктів — чи працюєш ти наразі в цьому напрямку?
Я згадав, чим займався до війни, коли хлопці випустили “Місто-герой”. Як писав Чак Поланік, “мистецтво народжується тільки з горя”, і зараз, хоча в “Роялькіт” немає великих концертів, з’являється чимало нових напрацювань. Наш гітарист, Жека Костніков, на фронті, тому виступають хлопці неповним складом. Менш із тим, вони роблять закриті виступи для військових, беруть участь у благодійних заходах, станом на зараз презентували вже 5 нових пісень, і готують до презентації шосту, котра була подана на “Євробачення” й потрапила у лонглист. Це буде міні-альбом, який має вийти у грудні — усі пісні різні за жанром, але всі мають стосунок до сьогоднішніх подій в Україні.
Тож наш невеличкий “культурний фронт” не стоїть на місці. Він розвивається не так стрімко, як хотілося б, але у правильному руслі. Я можу дуже довго розповідати, як би це мало працювати, що мають робити Український культурний фонд і Міністерство культури, але цієї теми вистачить на окреме інтерв’ю. Просто скажу, що коли після 4-5 місяців повномасштабної війни УКФ запускає процеси аналітики культури в Україні після 24 лютого, а росіяни в цей час переспівують своєю мовою українські пісні, я розумію, чому битву на цьому полі ми програвали усі 30 років. На жаль, усі ці органи працювали радше як “отдєл по борьбє с культурой”, а не інструмент її підтримки — як на рівні міста, так і держави.
І все-таки, якщо трохи детальніше — в чому, на твою думку, проблема сучасної української культури як явища? Ми ж усі розуміємо, що ця ситуація, в якій росія постійно повертається і має на нас вплив, стала можливою зокрема “завдяки” насадженню їхньої культури на наших теренах.
Я б сказав, що культура є однією із основних цеглинок у цьому фундаменті, й це теж тема, гідна окремого інтерв’ю. Вся оця шароварщина, яку ми бачимо в палацах культури, цей образ українця як вічно п’яного вусатого козака в червоних штанях, яких лише п’є горілку, заїдаючи галушками зі сметаною — наратив, насаджений іще радянським союзом і живий досі. Його досі просувають різні самодіяльні колективи та деякі організації, представники яких пишуть під моїми постами, що я нічого для культури не зробив.
Деякі люди підтримують цю парадигму несвідомо — вони в ній народилися і в ній, на жаль, помруть, це сидить у них на підкірці. Вони не розуміють, що насправді це треш, штучні догми і норми замість автентики. Мало хто цікавиться історією, етнографією і просто тим, що відбувається навколо — таких людей стало більше після вторгнення, але це все ще мізерний відсоток. В масовій культурі, у продукті, який з’являється вже під час повномасштабної війни, все ще багато шароварництва. І від цього ми маємо очиститися, скинути насаджений радянськими номенклатурниками образ українця і знайти своє.
Якою, у твоєму розумінні, має бути після війни українська культура, аби ми нарешті розірвали це коло й більше не повторили такий сценарій? Ми не можемо передбачити плани росії, але можемо змінити власне мислення і світогляд, аби більше не піддаватися її впливу.
Мене взагалі дивує, що комусь у город має прилетіти снаряд, аби людина зрозуміла, що російської музики не повинно бути на українському радіо, й не лише з 14-го року, а і з 91-го. Війна була програна вже тоді, коли українські молоді гурти не отримували достатньої підтримки, а замість них ми слухали росіян, “хавали” той продукт, який у нас запихали. І я б хотів, аби цього продукту в нашій країні більше ніколи не було — ми маємо вдосталь власного. І я зараз не кажу про “Роялькіт”, яким опікуюся — я спілкуюся з багатьма музикантами, бачу, як їх стає усе більше, і все більше стає відповідних активностей. І якраз державні культурні організації мали би практично ходити по дворах і знаходити ці діамантики, діставати їх та показувати суспільству.
Зараз усі так дивуються, що українська мова, виявляється, класна, і що музики в нас багато — люди почали слухати той самий “Калуш”, колядки, щедрівки, обрядові пісні. Прокинулися, так би мовити, через 30 років. З одного боку, я розумію, чому так сталося, з іншого — все одно дивуюся, що хтось лише зараз дізнається про українську музику, літературу, кіно, починає дивитися іноземні фільми в українському перекладі.
До речі, у росії працюють десятки продакшенів, які перекладають кіно та серіали російською, а кого ми знаємо з українських? Більшість голосів ми пам’ятаємо з дитинства, а сучасних студій — одиниці. Нещасні “UATeam” не отримували від держави нічого і просили у людей донати, й ми знаємо, чим усе закінчилося (творче об’єднання “UATeam” припинило своє існування у 2018 році, — прим. ред.). Це великий біль, про який я можу говорити довго.
І саме собою це не викоріниться, ситуацію не змінять “зверху”. В будь-якій справі відсутність конкуренції породжує погану якість. І поки не покажеш, як можна робити ліпше, гарніше, люди продовжуватимуть влаштовувати свої шароварницькі концерти і вважати, що це грьобаний Вудсток у Кривому Розі (Woodstock — американський музичний фестиваль 1969 року, що зібрав близько 500 000 гостей, — прим. ред.).
Найбанальніше питання в мирний час і найскладніше — зараз: чи маєш ти якісь плани на більш чи менш віддалене майбутнє? І в волонтерській діяльності, і в культурній. Чи плануєш ти після перемоги продовжувати свої проєкти — скажімо, “Залізну міць”?
Волонтер я перманентний: де можу допомогти — допомагаю, і планую цього принципу дотримуватися завжди. Раніше я робив це частіше, зараз маю сім’ю з двома дітьми, тож і до свого часу ставлюся прискіпливіше. Проте якщо можу десь бути корисним — не відмовляю.
Звісно, майбутнє якось спрогнозувати складно. Франкл (письменник і психіатр, що пройшов нацистські концтабори, — прим. ред.) писав: “першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться, після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться, а вижили ті, хто фокусувався на своїх діях без очікувань”. От і я намагаюся просто займатися своєю справою.
Для мене перемогою є не відхід до кордонів 91-го року, а зникнення російської федерації як самостійної держави. Вона має розпастися на багато маленьких князівств, і хай вони там, як заповідав їхній цар, мочать одне одного в сортирах, а нас не чіпають.
Тільки тоді Україна матиме змогу спокійно розвиватися далі, а інакше ми отримаємо просто виграний час. Якщо навіть завтра всі наші землі будуть вільними, росіяни відновлять війну через 5-10 років. Ми 500 років із ними воюємо — хто вчив історію, прекрасно це розуміє. Допоки вони існують як держава, вони повертатимуться, тому до її розпаду має докластися весь цивілізований світ. Ніхто не знає, коли це нарешті станеться, тому я нічого не планую поки.
Тим не менш, ти і зараз багато працюєш, причому робота твоя емоційно заряджена та складна. Що допомагає тобі зараз лишатися на плаву і тримати себе в руках, бути продуктивним і допомагати людям?
Гарт, напевно — я пропрацював 5 років у журналістиці, пройшов через емоційне вигоряння. Щодня пропускати через себе купу інформації — виснажливо. Тому однією з перших моїх дій 24 лютого була відписка від більшості каналів і пабліків, аби вони не забирали в мене зайву увагу і енергію.
Не скажу, що мені легко — окрім роботи, є ще сім’я, але вона і дає ресурс. Я намагаюся знаходити час, аби проводити його з дружиною та дітьми, підзаряджатися цими емоціями, отримати якийсь позитив. Це дуже важливо — відчувати радість навіть зараз, і мені не соромно за те, що я можу її відчувати. В мене багато друзів і знайомих, які зараз служать, і мені приємно, скажімо, коли вони ставлять “вогники” фотографіям моїх дітей. Якщо людина, знаходячись на фронті, може за мене порадіти, то чому я не можу?
Ми поговорили про культуру, і в цьому контексті неможливо обійти питання мови. Ми бачимо, як після вторгнення змінився у цій площині Кривий Ріг, як українська мова стала частіше лунати на вулицях. Як гадаєш, чи є ці метаморфози просто відповіддю на суспільний запит, і чи може статися так, що після війни усе стане, як раніше?
Тут у мене відповідь така ж, як і в питанні культури: я не розумію, чому на території України мала впасти купа російських ракет, мало бути винищено стільки інфраструктури і вбито стільки людей, аби ми зрозуміли, що можна говорити українською мовою.
Нас вирощували як “молодшого брата” — це теж одна з гілок пропаганди не лише російської, а й радянської. І лише коли ЗСУ надавали ворогу добрячих копняків, люди відчули силу, яка в України є, і тоді наша мова й загалом усе українське стало популярним. Проте займати позицію сильного — тваринний інстинкт, а я би волів, аби люди робили свідомий вибір, аби національна ідентичність формувалася не через злам.
Втім, я все ж гадаю, що це незворотній процес — він мав би початися ще в 91-му році, проте краще зараз, ніж ніколи. Люди тоді голосували шлунком, а не головою, та я радий, що зараз поряд зі мною є ті, хто мислить по-новому, і що таких усе більше. Це вже критична маса, назад дороги немає.
На жаль, серед місцевої та державної влади все ще вистачає відвертого непотребу. Сподіваюся, люди пам’ятають і надалі пам’ятатимусь, ким раніше були і до яких партій належали різні діячі, котрі зараз намагаються вдавати з себе патріотів.
Яким, на твою думку, має бути пересічний українець і зокрема криворіжець, аби ми досягли озвученої тобою мети, себто аби росіяни “мочилися в сортирах”, а ми говорили своєю мовою і плекали свою культуру?
Біле називати білим, чорне — чорним, мати чітку проукраїнську позицію. З правильних думок починаються правильні дії — все дуже просто.
