“Працювати на перемогу” — не просто гучне гасло, а спосіб життя сьогоднішніх українців. Кожен із нас на своєму місці робить усе, що може, а часом і знаходить несподівані можливості для розвитку й нових звершень. Саме про це розповіла Ірина Роік — волонтерка, громадська діячка, проєктна менеджерка компанії “Вертикаль” та голова Об’єднання Відповідальних Громадян (ОВГ) протягом попередніх 5 років. Спілкувалася Ірина Божко.
Всі ми пам’ятаємо період “сидіння на голках”, коли напруга зростала, війна наближалася, проте ми намагалися себе заспокоїти і сподівалися, що нічого все ж не трапиться. Які прогнози були в тебе, як осмислювала ситуацію і відчувала себе в ній?
Я не вірила, й досі напевно не до кінця вірю, що це сталося. Як і багатьом, мені це здавалося нелогічним, нераціональним — яка війна, ми всі серйозні люди. Власне, те що відбувається, насправді раціональним не є. Деякі речі я досі не можу прийняти — мій мозок неспроможний осягнути існування таких звірств, як у Бучі, в Ізюмі. Я знаю чимало історій жінок, котрі жили в окупації, втратили чоловіків, якимось чином вивозили дітей — це щось цілковито дике навіть для кіносюжетів, й у мене досі не виходить повірити, що ми в такій реальності живемо.
За тиждень до вторгнення у Кривий Ріг до батьків приїздила моя подруга. Без закордонного паспорта, без запасу готівки. І я тоді її заспокоювала — мовляв, це ж треш, не буде ніякої війни, кому це взагалі потрібно.
Потім сталося 24 лютого, котре зруйнувало всі уявлення про здоровий глузд, хоча, звісно, наш ранок був не таким страшним, як, скажімо, у Харкові чи Києві. Я прокинулася першою, швиденько допакувала тривожний рюкзак — попри те, що я не вірила у можливість війни, він все ж був наполовину зібраний — розбудила чоловіка й поїхала на роботу. І саме це, можливо, врятувало тоді мою голову.
Директор написав усім, аби ми за можливості зібралися в офісі та склали план подальших дій — ми завжди одне одного підтримували, і ця критична ситуація не стала винятком. Лише коли я приїхала, почала усвідомлювати, що сталося. Зранку я механічно збирала речі і майже нічого не розуміла, хоча саме я була тією людиною, котра сповістила коханого чоловіка про війну.
В офісі ж я побачила два десятки людей у найрізноманітніших станах — від холодного тверезого спокою до цілковитої паніки, й ця мішанка вибила мене зі ступору. Незважаючи на таку атмосферу, ми все детально обговорили й вирішили взяти паузу на три дні. Власне, тоді всі говорили про три дні — і російська пропаганда, і західні політики. Тому й ми вирішили, що за цей час хоча би щось має стати зрозуміло — або все закінчиться, або ми вистоїмо.
Ясна річ, пауза вийшла набагато довшою, проте в перший тиждень ми постійно були на зв’язку, й зокрема це допомогло нам усім не з’їхати з глузду.
Чим ти займалася, аби цю паузу заповнити? Зараз твоя діяльність стала значно ширшою — передусім через війну. Як це сталося?
У перший місяць після вторгнення я не працювала, принаймні з рекламою та супутніми сферами.
Вже згадана моя подруга, котра буквально за кілька днів до 24 лютого повернулася додому на Київщину, опинилася в окупації. Вона планувала їхати на захід України, проте опинились у пастці — росіяни захопили обидва виїзди з їхнього селища. Майже місяць вони прожили в окупації практично без зв’язку. Я постійно спілкувалася з її мамою, яка страшенно переживала, й намагалася якось допомогти їм вибратися.
Це був перший момент, коли я відчула специфічне для війни безсилля. Завдяки зокрема ОВГ я маю багато зв’язків — мені ніколи не було складно щось вирішити, завжди поряд є люди, котрі можуть допомогти. Але виявилося, що в такій ситуації, як окупація ворожими військами, увесь цей соціальний капітал не працює.
Це був період, коли ми відчайдушно вимагали зелених коридорів, і постійно натикалися на обман, маніпуляції. Врешті-решт подруга вирішила виїжджати на свій страх і ризик — ніхто не знав, чи вдасться їй вибратися живою. На щастя, вдалося, проте я навіть не уявляю, що вона пережила.
І от із цього все почалося. В ОВГ я стала активніше включатися в усі процеси — разом із Анею Ємельяновою (голова ОВГ станом на зараз — прим. ред.) ми робили якісь надзвичайні речі. Працюючи проєкт-менеджером, я розумію, що таке робити щось “на позавчора”. Якщо гіпотетично в якомусь всесвіті була можливість виконати ту чи іншу задачу, ми її використовували. Це була постійна метушня й невідомість: ми щось шукали, перевіряли. У перший місяць війни комунікація ще не була налагоджена, й інколи ми не знали, чи часом не встигли вже люди закрити потребу, над якою ми просто зараз працюємо, піднявши “на вуха” всіх навколо. Це були запити, порівняно з якими все, чим я займалася раніше, здавалося дитячими іграми. Всі ми пам’ятаємо цю гонку за бронежилетами, які замовляли ледь не з Марсу — ти розумієш, що таких як ти, у країні тисячі, й коли десь чогось не встигаєш, це винятково твої проблеми.
Це була постійна гра то у квача, то в “картковий будиночок” — варто тобі щось упіймати, як воно тікає, а те, що ти будуєш, може в будь-який момент упасти і розвалитися. І саме ця робота, як не дивно, теж допомагала триматися, бо ми були занурені в неї постійно, працювали буквально вдень і вночі, й розуміли, навіщо це робимо.
Що наразі вже вдалося зробити? Які з цих “авантюр” виявилися успішними? Які ще труднощі, специфічні для воєнного часу, при цьому виникали, і як вдалося з ними впоратися?
На початку червня у моєму волонтерському житті з’явився фонд Nova Ukraine. В них дуже багато напрямків роботи — зокрема, в гуманітарній та соціальній сфері (медикаменти, їжа, медичне обладнання, допомога ДСНС тощо). Наразі я допомагаю їхній команді з комунікацією та “пакуванням” проєктів. А почалася наша співпраця з проєкту “Шелтера” — як завжди трапляється, через якісь знайомства і майже випадкові рекомендації.
Я люблю книжки і все, що з ними пов’язано, й зараз ця тема особливо на часі, хто би що не говорив. Росіяни прагнуть знищити зокрема нашу культуру — руйнують школи, спалюють бібліотеки. І цю сферу слід не лише відновлювати після перемоги, а й підтримувати просто зараз, бо нація — це і про культуру.
Для мене це можливість показати самій собі й іншим, що життя триває, коли в бібліотеках — знищених, спалених і в тих, яких не існувало донедавна — з’являються книжки. Й ці книжки ми вирішили дарувати дітям ВПО. По-перше, вдома вони читали переважно російською, і ми хотіли показати їм українську книгу. По-друге, ми прагнули не просто провести свято на кшталт шкільної лінійки, коли тітонька чи дядечко мер дарує дітям книжки і всі розходяться. Для нас було важливо працювати зі статичною організацією, діяти в осередку, де переселенці перебувають постійно, і ШЕLTER+ — саме такий осередок.
На момент, коли ми почали роботу над проєктом, “Шелтер” опікувався сотнею родин ВПО, і їхні діти знаходилися там постійно, були інтегровані в криворізьку громаду — ходили на футбол, театральні гуртки. Власне, й досі ходять. Це діти, які постійно перед нами, і це важливо. Оскільки ШЕLTER+ заснував власну бібліотеку з бук-кросингом, ми зі своєю ініціативою вирішили розвинути цю ідею. Отримавши книгу, дитина може обміняти її, тобто подарунок формально один, але прочитаних історій — сотня.
І ось за словами батьків, ці невеликі подарунки стали якоюсь мірою порятунком для сімей. Дорослі й самі багато читають, і книжки допомагають хоч трохи відволіктися від страхіть, які відбуваються навколо. Й точно так само вони допомагають дітям, котрі у своєму дитинстві не мають бачити того, що побачили. У той момент ми зрозуміли, наскільки це насправді важлива і правильна ініціатива. Зараз фонд зосереджений на медицині та енергетиці, оскільки ці галузі особливо важливі, проте дитячі проєкти під час війни стали для мене потужним джерелом натхнення і “свіжого повітря”.
Не знаю, чи ми адаптувалися, проте зрозуміли, що найближчим часом інакше не буде, і ми маємо робити життя кращим вже тут і зараз, виконуючи свою роботу найліпшим чином. Робити, незважаючи на те, що всі ми страждаємо тією чи іншою мірою — не можна знецінювати біду айтівця, котрий лишився без світла, адже його робота — це його хліб. Не можна знецінювати почуття батьків, чиї діти через відсутність світла не можуть навчатися. Особисто в моєму житті у практичній площині мало що змінилося, на щастя, тому я намагаюся докладати якомога більше зусиль, аби й життя інших було максимально наближене до нормального.
Трапляється різне, звісно. У березні ми отримали запит від місцевої ТрО — хлопцям на блокпостах потрібні були будівельні вагончики, аби мати змогу зігрітися й відпочити. Один такий вагончик коштує близько 1500$, а потрібно було три, ще краще — чотири. Ми розуміли, що поки назбираємо кошти, замовимо, привеземо ці вагони — пройде купа часу. Врешті вирішили звернутися до “Арселора”, який постійно веде будівництво й має необхідне обладнання. Я була здивована, що питання вирішилося буквально за пару днів, протягом яких усі деталі були узгоджені, документи підписані, а вагони завантажені й відвезені до місця призначення. Мабуть, це був найшаленіший проєкт, над яким я під час війни працювала.
Колеги з фонду, які мешкають в інших країнах, часто питають, як ми тримаємося, а я не хочу зараз про це рефлексувати. Поки що ми “вигрібаємо” на адреналіні, на якійсь генетичній упертості, на бажанні жити більш ніж одним днем. Ось це, до речі, дійсно стало для мене викликом — планувати своє життя у кращому випадку на день. Але це нова реальність і мій урок, з якого я маю щось винести.
Щодо планування. Так, вибудовувати перспективи доводиться переважно не більш ніж на день, проте ми не метелики, не золоті рибки, й усе одно замислюємося про більш чи менш віддалене майбутнє. Ми маємо своє бачення розвитку подій і так чи інакше уявляємо себе в ньому — в контексті війни та після неї. Скажи, чи є в тебе якісь хай не плани, але сподівання? Чим ти хочеш надалі займатися, зокрема після перемоги?
Над цим я багато розмірковую. До вторгнення я думала, що у червні на свій день народження поїду до Італії. Це вже була не мрія, а цілком практична мета — я підрахувала фінанси, придивилася житло, визначилася, яку саме частину Італії хочу відвідати. Коли почалася повномасштабна війна, й люди стали евакуюватися за кордон, я з гіркотою подумала, що маю всі можливості поїхати хоч зараз не лише до Італії, а взагалі куди завгодно. Але для мене було принципово залишитися в Україні. Я хочу подорожувати Європою як мандрівниця, котра сама робить свій вибір і отримує радість від поїздки, а не як людина, що вимушено покинула дім і потребує допомоги. Мені не хочеться тягти за собою цей “шлейф”, коли всі розуміють, що ти знаходишся в іншій країні, бо у твоїй іде війна.
Я й на захід України не хотіла їхати. На початку березня ми ще боялися, що в місто можуть зайти росіяни, і лише небажання жити в окупації змусило мене тимчасово перебратися до друзів на Хмельниччину. Самі вони свого часу переїхали туди з Макіївки — вони розуміють і розділяють почуття нинішніх переселенців; з ними легко й комфортно, це прекрасні люди, їхній син — мій похресник. Проте в мене все одно було відчуття, що я не на своєму місці, і я розуміла, що за кордоном воно б іще більше загострилося. Я намагалася бути дотичною до всього, що відбувається в Кривому Розі — тут тоді стояли кілометрові черги в аптеках і в наявності не було навіть елементарного, тому я купувала ліки й надсилала додому, хоча б цим виправдовуючи свою відсутність і компенсуючи відчуття провини. Як тільки стало зрозуміло, що Кривий Ріг не штурмуватимуть, я повернулася.
Коли закінчиться війна, я все одно хотіла би потрапити до Італії, але як людина, котра їде у відпустку, а не тікає від ракет. Жити я хочу в Україні. Ми переможемо, і якщо світова спільнота збереже довіру до нас, після війни в Україну підуть чималі інвестиції для відбудови. Тут залишилася величезна кількість неймовірних людей, котрі будуть відновлювати нормальне життя в країні, робити його ще кращим, ніж воно було до війни, і я хочу бути причетною до цих процесів. Можливо, інколи я дивлюся на ситуацію трохи як рекламіст, але відбудова України — це крутий кейс, до якого хочеться докласти руку.
Вже зараз у нас є можливість змінити те, що ми не могли змінити дуже довго, зокрема вигнати, вичистити всю російську частину нашого життя, чого не вдавалося досягти мирним шляхом. Дуже прикро, що нам знадобилася повномасштабна війна, аби зрозуміти, наскільки Україна чудова. Страшно думати про те, якою ціною нам дістанеться свобода, але ці жертви не повинні бути марними. Після перемоги не має лишитися нікого, хто б тягнув до країни щось російське. Якщо й тоді знайдуться люди, котрі кликатимуть сюди росію — це буде найстрашніше.
Тож якихось конкретних планів немає — усе глобальними мазками. Хочу підтягти свою англійську — зокрема для того, аби залучатися у проєкти з відбудови. Хочу після війни попрацювати з психотерапевтом — я не те щоб сильно постраждала, проте воліла б цей тягар не транслювати у своє майбутнє. А зараз робитиму все можливе, аби війна якомога скоріше завершилася нашою перемогою, намагаючись при цьому зберегти власне життя і здоров’я, щоби бути опорою для близьких і для тих, хто цього потребує.
Взагалі я вважаю, що плани, які можна втілити вже сьогодні, не слід відкладати. Я знаю чимало людей, котрі під час війни почали здійснювати свої мрії, усвідомивши, що життя може обірватися в будь-який момент. Згадую, зокрема, вересень, коли всі ми жили у передчутті ядерного удару. Ця ймовірність нависає над нами й зараз, проте на погрози вже ніхто не ведеться — всі роблять своє.
Напевно, весь страх українці акумулювали в меми про Щекавицю.
Так! І це теж особлива риса, яку я дуже люблю: все, що нас лякає, ми можемо обернути на сміх. Це теж своєрідна національна ідея — сміятися, коли тобі боляче і страшно, нікому не показувати, що ти відчуваєш углибині себе. І якщо у нас усе ще це виходить, значить, ми добре тримаємося.
Ти сказала про психотерапію після війни, а що тобі допомагає зараз? Що тебе підтримує, надихає, дозволяє бути активною, продовжувати працювати й волонтерити?
Частково мені допомогла пауза, яку я взяла у вересні. Після серйозного прильоту неподалік від мого будинку я відчула, що мушу все ж трохи переключитися, і поїхала до подруги на Закарпаття. Я продовжувала працювати дистанційно, підтримувала з усіма зв’язок. І це допомогло: я усвідомила, що нові враження — це те, чим я завжди живилася в нормальному житті, і їхній брак мене додатково виснажив.
При цьому, хоч я і знаходилася серед прекрасних гір, серцем і думками я була у Кривому Розі. Й коли якраз у той період росіяни обстріляли дамбу, я шкодувала, що поїхала з міста — на відстані було ще страшніше, бо я не могла нічого зробити. Тож з одного боку, мені допомогла зміна локацій і нові враження, а з іншого — я упевнилася в тому, що в критичні моменти мені важливо бути на своєму місці, де я можу допомогти, підтримати і розділити з близькими їхні почуття.
Зрозумівши, наскільки важливі для мене нові емоції, я попри зайнятість стала частіше зустрічатися з людьми — ходити з ними на каву, прогулянки, на настільні ігри. Ми не намагаємося робити вигляд, що війни немає, але за час, який нам тут відведений, хочемо отримати від життя стільки позитивних вражень, скільки можемо собі дозволити.
Допомагає й робота. Як не крути, коли ти зайнятий, поки намагаєшся допомогти комусь іще, ти тримаєшся, бо розумієш, що ця людина без тебе не може, вона від тебе залежить, вона в гіршій ситуації, ніж ти. Я розумію багатьох волонтерів, котрі вигоряють, але не кидають своєї справи, бо це можливість якщо не пришвидшити перемогу, то принаймні допомогти комусь до неї дожити.
Розумію й тих українців, які під час війни почали чомусь навчатися — люди купують курси, ходять на заняття. Я й сама відвідую англійський розмовний клуб, і джерелом енергії стають не лише нові знання, а й люди, які мене там оточують. Гадаю, нам усім важливо знайти точки, які нас тримають, наповнюють, аби ми, своєю чергою, могли ділитися ресурсом з іншими.
Про “на своєму місці” у Кривому Розі. Про наше місто існує чимало стереотипів — що воно буцімто “кримінальне”, наскрізь русифіковане, не надто культурно розвинене. Проте ми бачимо зміни, що відбуваються прямо зараз. Коли я у громадських місцях говорю українською, на мене вже не дивляться як на прибулицю, а все частіше відповідають так само. Більше уваги люди приділяють українській культурі — музиці, кіно, тим самим книжкам. Пересічні криворіжці, котрі ніколи не мали справи з благодійністю, почали активно волонтерити. Як ти бачиш цю трансформацію і подальший рух Кривого Рогу в цьому напрямку?
Навколо мене однозначно стало більше української. Сама я вже кілька років дивлюся кіно винятково українською, і загалом намагаюся її в своєму житті примножувати.
Проте і поза моєю “бульбашкою” Кривий Ріг завжди був класним українським містом, і це основна причина, чому я залишаюся тут. Я занурена в робочі й волонтерські справи, у навчання, тому в мене немає часу пильно спостерігати за процесом. Але мені завжди було тут окей, у місті завжди знаходилися однодумці, котрі поділяють мою точку зору, мій настрій.
Дуже сподіваюся, що ця українізація — не на запит часові, що ці зміни дійсно щирі та глибокі. Принаймні відбуваються вони під впливом процесів, які не можуть не залишити в людях сліду. Кривий Ріг, Україна і українці вже не зможуть бути поза контекстом.
Ми переможемо — я в цьому не сумніваюся ні на хвилину. Попри все, що відбувається навколо, я вірю в справедливість, і мені здається, що справедливий і правий той, хто захищає свою землю, домівку, рідних і коханих. Нам у стані війни доведеться жити ще якийсь час — місяць, два, рік. Відбудова теж буде непростим процесом, і нам усім слід підготуватися до забігу на довгу дистанцію. Ми маємо розуміти, звідки кожному з нас брати сили для цього.
Хоча зараз ми вже не настільки популярні у світових новинах, як було навесні, світ про нас не забуває — нас підтримують, за нас є кому перейматися. Ми точно непересічний кейс в історії цього всесвіту — багато речей під час цієї війни стаються вперше як мінімум у поточному столітті. Ми в епіцентрі подій — і тільки від нас залежить наше майбутнє.
