На перший погляд може здатися, що мистецтво — не найнагальніша річ під час повномасштабної війни, проте ми переконалися в протилежному. Українські виконавці дають благодійні концерти в Європі, збираючи кошти для армії, Kalush Orchestra перемагає на Євробаченні, Сергія Жадана номінують на Нобелівську премію з літератури, Banksy малює на Київщині, і зокрема завдяки цьому світ продовжує про нас говорити й підтримувати.

Не лишаються осторонь і локальні митці. 11 листопада, коли було повідомлено про звільнення Херсона, ми поговорили з Павлом Осіковим — давнім другом Об’єднання Відповідальних Громадян. Режисер і актор, засновник авторських театрів “Шум” та “AVE”, літератор, громадський діяч, волонтер, тренер із карате-до та джиу-джитсу, Павло також є представником міської партійної організації “Сила Людей”. Спілкувалася Ірина Божко.

 

 

Сьогодні ми, хоч і з обережністю й гіркотою, та все ж радіємо деокупації Херсона. Проте ми досі пам’ятаємо напругу, в якій жили напередодні вторгнення, як і свою надію на те, що повномасштабної війни якимось чином вдасться уникнути. Як ти переживав цей період і як війна змінила твою повсякденність?

 

Я не вірив, що у 21 столітті може відбуватися подібне, як не вірив і в те, що росіяни можуть діяти лінійно, себто “сказали — зробили”. Здавалося, що війни цивілізованих країн давно перейшли в інформаційну площину, і все це нагнітання теж за її межі не вийде. Сам я на той момент вів активне насичене життя, і тим більш диким здавалося, що в когось на меті може бути війна, що в такому великому сучасному світі це комусь цікаво.

В лютому у мене якраз був тур — 18 числа я виступав у Нікополі, далі планував їхати до Кропивницького. І цим я жив — великі сцени, проєкти, зв’язки, запрошення, гонорари. Я вже пірнув у цей басейн театру — матеріали, напрацьовані протягом 5 років, нарешті самі почали на мене працювати. 

Загалом я оптиміст, але мій оптимізм завжди гарно накладався на дійсність — знаючи, чого я хочу, я розумів, що маю для цього робити і як довго. Війна зруйнувала не лише якісь плани, а й ці прості принципи та розрахунки. Я й досі називаю себе оптимістом, проте реальність уже не так охоче підлаштовується під сподівання. Грубо кажучи, всі б ми хотіли, аби війна справді завершилася за “2-3 тижні”, але всі розуміємо, що дійсність інакша, і ця прірва, як не дивно, багато всього розставила на свої місця. 

Глобально ми всі мріємо про спільну перемогу, але жоден із нас, простих цивільних, не має для цього якогось плану. І з цього внутрішнього конфлікту кожного окремо взятого українця народжується відповідь на одвічне питання “що робити” — що можеш. 

Без оптимізму, без надії вижити неможливо, але так само неможливо не визнавати дійсність такою, яка вона є — непередбачуваною й небезпечною. І цей розрив можна компенсувати лише за рахунок власної енергії — ти просто береш і робиш те, що від тебе вимагається. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, й не можемо вірити жодному озвученому “дедлайну”. Проте ми можемо робити все, що в наших силах, аби наблизити цей день. 

 

До вторгнення ми з тобою спілкувалися геть про інше, і сприймати я тебе звикла в інших контекстах — театрал, викладач ораторського мистецтва, організатор. Зараз ти не лише даєш благодійні вистави, а й закуповуєш серйозні речі для військових і їздиш практично на “нуль”. Як так сталося? Як саме ти потрапив у волонтерський рух і знайшов у ньому своє місце?

 

В перші дні ми з друзями моніторили всі можливі волонтерські чати й канали, і якщо могли десь принести користь, бралися за все: шукали і привозили пляшки для коктейлів Молотова, місили самі коктейлі, вантажили пісок. В ці дні я побачив, що таке справжня українська єдність. На жаль, у Кривому Розі я її раніше не зустрічав — на святкуванні умовного дня міста ми могли побачити хіба тисячі літрів алкоголю, але не єднання. Бо єднання — це не лише коли ми хором співаємо веселих пісень, а й коли 20 тонн піску для блокпостів завантажуються на фуру за 5 хвилин. Так, у людях це почуття близькості, цілісності було завжди, але тільки у критичній ситуації ми дали йому волю. 

Проте мені все ж хотілося займатися чимось, де я зможу бути максимально ефективним. Я хоч і спортсмен, проте не тієї вагової категорії, де можна досягти видатних результатів у тяганні мішків з піском. Хапався за все — наприклад, закуповував і розвозив скотч у лікарні та інші місця, де слід було заклеїти вікна. Так, це не панацея, але з досвіду багатьох міст ми знаємо, що інколи скотч рятує. Дізнався, що знайомий виготовляє буржуйки — зайнявся пошуком матеріалів для них. Збирав для військових спальні мішки, намети, координував за можливості інших волонтерів, і так поступово від піску та скотчу дійшов до “старлінків”. 

Врешті кожен зайняв свою нішу. Як на мене, так і має бути — коли ти на чомусь спеціалізуєшся, а не розпорошуєшся, можеш принести більше користі. Наразі мій основний напрям — прилади нічного бачення, а з інших питань я спрямовую людей до інших волонтерів.

 

Які проєкти чи задачі в цьому руслі були для тебе найвизначнішими й чому?

 

“Все неоднозначно”. Візьмемо, наприклад, фінансовий вимір. Моя знайома, Маша Коваленко, яка переїхала до Канади, допомогла зібрати близько 50000 грн на спальні мішки для бійців — це чимала сума, особливо для перших тижнів війни, коли якоїсь стабільної підтримки та налагодженої логістики ще не було. Проте для мене не менш значні й ті кілька сотень, які я задонатив на “байрактари”, бо це було важливо — взяти участь у настільки масштабній, всеукраїнській ініціативі й знати, що мої гроші працюватимуть по ворожих позиціях.

Трапляється, що гроші на руках є, а потрібного товару ніде немає — це по-своєму страшні моменти. Ми звикли, що гроші — ресурс, котрий у мирний час вирішує все, а тут виникає сценарій, в якому ніхто не знає, як діяти. Сидиш із зібраними коштами на руках, знаєш, що від тебе залежить доля неймовірних людей — а зробити нічого не можеш. Вийти з такого тупику — завжди велика перемога, незалежно від того, про яку суму йдеться. Втім, що ближче до “нуля”, то зазвичай скромніші запити.

Частіше проблема не в грошах, бо найскладніше — це логістика. Скажімо, є медикаменти, які коштують копійки, але для їхнього придбання й перевезення потрібні відповідні документи.

Особисто для мене поки що найяскравіший момент мого волонтерства — це коли ми разом із хлопцями вечеряли борщем просто в полі. Справа не в якомусь екстримі чи адреналіні — у той вечір я особливо гостро відчув життя в усій його неосяжності, і це дорожче за “старлінки”.

 

Тим не менш, і до театру ти у певний момент повернувся. Чи був у тебе на початку повномасштабної війни якийсь творчий ступор, переоцінка своєї роботи чи ще якісь кризові переживання в мистецькій діяльності?

 

Спочатку в мене не було часу й можливості про це думати — окрім волонтерських задач, лишалися й питання, як забезпечити та убезпечити родину в такий час. В перші тижні три після вторгнення я навіть не згадував, що в мене були заплановані якісь там гастролі.

Потреба у творчості повернулася як суто практична, коли прийшло усвідомлення, що таким чином можна збирати кошти для волонтерських потреб. До 24 лютого я планував облаштувати резиденцію нашого театру — ясна річ, з красивим гучним відкриттям доведеться почекати, проте завдяки небайдужим людям ми створили “кв.ARTу” — затишний творчий простір, де можна проводити невеликі вистави. Проте все, що я писав до війни, втратило актуальність — так, вони подобалися людям, змушували їх замислитися, зазирнути вглиб себе, але теми, які при цьому підіймалися, в нових реаліях уже не мали ні сенсу, ні змісту. 

Я почав писати монологи про самоідентичність — про пошуки Себе і Свого, які не припиняються в такий час, а загострюються і поглиблюються. В результаті, за 6 місяців повномасштабної війни я написав 6 вистав — стільки ж, скільки за попередні 6 років. Почавши, я вже не можу зупинитися, бо зараз ти або не пишеш нічого, відкладаючи рефлексію на потім, або працюєш із тим, що відчуваєш тут і зараз. 

Безпосередньо тему війни я довго не хотів опрацьовувати, проте все ж відчув потребу і в собі, і в людях. Ми схильні тікати від дійсності, принаймні коли маємо таку можливість. Переглянули фото з Бучі, поплакали — і, грубо кажучи, забули. Це нормальний захисний механізм, ми не можемо постійно бути завислими у стані жаху, проте ці почуття слід правильно прожити, а не заморожувати вглибині себе. 

Якось ми приїхали до хлопців на позиції, і, перебуваючи там, почули вибух — потім уже з’ясувалося, що пролунав він десь у 3 км від нас. Ми, волонтери, попадали лицем вниз, а військові з нас лише сміялися. Це не був приліт — це був звук вистрілу з-за далекого пагорба, і звук цей нас неабияк налякав. Люди в Кривому Розі не розуміють, наскільки насправді близько проходила лінія фронту, вони намагаються дистанціюватися від прочитаного, догортавши стрічку новин. 

Наші вистави дозволяють пропустити через себе “незручні” почуття, проаналізувати їх, пережити певний катарсис — і йти далі, розуміючи, хто ти і що робиш на своєму місці. 

 

До речі про “своє місце” — розкажи про вашу співпрацю з “ШЕLTER+”.

 

З “Шелтером” ми давні друзі. З перших тижнів вторгнення він перетворився на вулик — волонтери, переселенці, діти, дорослі. Спочатку я привозив їм скотч, іще якісь матеріали для повсякденної роботи. З часом мені запропонували стати волонтером проєкту “ТУТ” — почавшись як літній табір для дітей ВПО, він триває і досі, і зараз я без цього вже не можу. 

Буду чесним — раніше я погано уявляв, для чого мені бути волонтером. Я не розумів, що ці люди відчувають і які глибинні мотиви щодня змушують їх робити свою справу, адже за альтруїзмом кожної окремої людини стоїть щось іще, щось більш особисте. Зараз такого питання в мене навіть не виникає. В нинішніх умовах ти або волонтер, або… хто? Або ти щось робиш для перемоги, або не робиш, і тоді вже виникає питання, на чиєму ти боці.

В “Шелтері” я почав з викладання ораторського мистецтва. Згодом, оскільки я займаюсь єдиноборствами, спробував провести заняття з самооборони для дівчат. І закрутилося — тепер я там щодня. Не знаю, як описати ці почуття… Я вдячний за те, що можу допомагати — якось так. І саме це мене скеровує у потрібному напрямку. 

 

Наскільки я зрозуміла, у “Шелтері” ти працюєш переважно з ВПО. Чи виникають при цьому якісь складнощі, бар’єри? 

 

В “Шелтері” атмосфера особлива, й люди швидко адаптувалися — там усі свої. Спілкуючись із людьми, які щодня там перебувають, я вже не розумію, хто переселенець, а хто тут народився. Зараз у нас проходять заняття з ораторського мистецтва, імпровізації, сторітелінгу — навколо цього вже утворилося постійне ком’юніті, і зараз, згадуючи всіх по іменах, я не можу сходу згадати, хто ВПО, а хто ні.

 

На сторітелінгу цікаво було б зупинитися. У психотерапії існує так званий наративний підхід. Його ідея полягає в тому, що будь-яка людина розглядає себе і своє життя в рамках певної історії, і кут, під яким ми звикли цю історію розглядати, визначає нашу поведінку. Відповідно, наративна психотерапія вчить людину бути не персонажем, а автором своєї історії, й повертати собі владу над своїм життям — це, звісно, якщо дуже спрощено й метафорично.

Люди, котрі переїхали до Кривого Рогу з прифронтових та окупованих територій, пережили чимало страшного — сама необхідність залишити домівку вже є травмою. Чи помічав ти певний терапевтичний ефект вашої роботи? 

 

Сама близькість і підтримка у спільноті вже допомагають — заняття, напевно теж. Втім, маю зазначити, що ці люди зазвичай розповідають історії красиві, радісні, часом і дуже кумедні. Вони самі обирають не зосереджуватися на пережитих нещастях, а дивляться у майбутнє, й історії свої спрямовують туди ж. Інколи це майже стендап: скажімо, дівчина з Нікополя розповідала, як її свого часу налякали стереотипами й міськими легендами про Зарічний, де вона наразі мешкає, і які відкриття вона зробила, переїхавши. Цікаво слухати, як люди дотепно переповідають різні спостереження з криворізького життя — комусь і поїздка в тролейбусі дарує натхнення. 

Інша дівчина розповідала, як у дитинстві до неї на вулиці підійшла жінка і спитала, чи вірить та у Бога. Бувши юною і зухвалою, та відповіла питанням на питання: “як можна вірити в те, чого ти не бачиш?”. Проте жінка заперечила, що вітру ми теж не бачимо, але відчуваємо й не сумніваємося в його існуванні. “З того часу, — підсумовує дівчина, — коли я відчуваю вітер, я думаю про Бога”. Вона могла розповісти про який завгодно біль, але обрала історію з дитинства, яка тягне на притчу. 

Тому, напевно, так — терапевтичний ефект від занять є, але люди лікують себе самі, підтримують і надихають одне одного. Й самого мене це теж надзвичайно надихає.

 

А як щодо “Бомбіку”? Наскільки мені відомо, ти є одним із ідейних натхненників проєкту.

 

Радше співорганізатором. Я шукав приміщення для виступів у різних районах міста. І коли дійшов до 44 кварталу, мій товариш Денис Чигірьов повідомив, що має на приміті бомбосховище, яке можна привести до ладу. З колегою Світланою Остапчук, яка разом із Денисом очолює місцеве ОСББ, вони взялися до справи, допомогли нам і інші небайдужі люди — донатили, щось закуповували, лаштували, прикрашали. Так з’явився арт-простір “Бомбік”, де тепер регулярно проводяться благодійні творчі вечори.

У “Бомбіка” віднедавна навіть є такий собі філіал — дізнавшись про проєкт, мешканці Тернівського району теж запросили мене виступити в місцевому сховищі. А якщо це комусь цікаво і приносить користь — я їду, куди б не запрошували. За день інколи можу дати дві вистави в різних кінцях міста. Окрім стихійних мистецьких майданчиків в укриттях, за останній час я виступав у “Шелтері” разом з Андрієм Богуном (митцем із Херсонщини, що тимчасово мешкав у Кривому Розі — прим. ред.), у рідній вже “кв.ARTі”, в туристичному центрі “Командор”, що перетворився на волонтерський осередок, їздив також у Кропивницький. Суми збираються не завжди великі, але процес не зупиняється.

 

Як на мене, тут іще й об’єднавча складова є. Он згадана тобою дівчина, навіть живучи у Нікополі, чула якісь моторошні історії про Зарічний. І в самих криворіжців існує певна упередженість у територіальному плані: ось є умовний центр, де зосереджене все життя, і ось  є інші райони, де нічого цікавого не відбувається. Круто, що ти протягуєш таку собі ниточку — уся країна згуртована як ніколи, і наше місто не має бути винятком.

 

Проте це теж “не від хорошого життя”. Театри не працюють, великі концерти і фестивалі не проводяться, й культурна сфера повністю лягає на плечі більш неформальних організацій і діячів. На відміну від, скажімо, акторів державних театрів, які отримують зарплатню і зараз, ми лише витрачаємо власний ресурс. Я не кажу, що так не має бути: добре, що ми маємо можливість допомагати, й добре, що людям, які залишилися без роботи, не дають померти з голоду. Проте саме розуміння культурної місії в таких умовах змінюється, і люди мають зробити з цього висновки, аби після перемоги ця галузь розвивалася. 

В розрізненості є свої переваги, принаймні саме в цьому полі. В нашому місті багато культурних діячів та спільнот — той самий Андрій Богун, котрий устиг запам’ятатися Кривому Рогу як актор і фотограф, ШЕLTER+, наш театр “AVE”, ініціатива “Безпечний вечір”, об’єднання “Порода”… І всі ми робимо надзвичайно важливі речі. Волонтерство тримається на натхненні та фінансах, і культурні заходи дають людям обидва цих ресурси. 

Люди втомлюються донатити, в якийсь момент уже не звертають увагу на постійні збори у стрічці. А коли за свій донат ти можеш послухати музику чи поезію, відвідати виставу чи виставку, ще й фото отримати напам’ять, ти даси більше — і це справедливо. 

 

А як щодо тебе — ти не втомлюєшся? Щодня ти волонтериш у “Шелтері”, даєш вистави, їздиш на закупівлі й до бійців. Що допомагає тобі триматися весь цей час, лишатися в тонусі і ще й продукувати нові ідеї?

 

Мені пощастило, що я маю достатньо часу й можу інколи відпочити, але зазвичай і думки про це не виникає. ЗСУ не зупиняються — і ми не маємо. Пару тижнів тому, наприклад, ми пригнали в один із нещодавно деокупованих населених пунктів дві машини “гостинців” — їх нам допомогли зібрати небайдужі люди, різні локальні ГО та фонди, зокрема “Сундучок”. Дві буржуйки, вісім мішків дров, купа будматеріалів й різного іншого краму — і цього мало, завжди мало. 

Їдучи додому, ми думаємо не про відпочинок, а про те, як збиратимемо наступну машину. Дорогою дивишся на підбиті рашистські танки, розумієш, що вони могли б стояти під твоїми вікнами, бачиш зруйновані хати — і міркуєш, що ще можеш зробити, аби всього цього не було. Тому поки що синдрому вигоряння я в себе не помічаю, а про якісь внутрішні злами рефлексувати краще вже після перемоги.

 

Будемо відвертими: ще не так давно ми з тобою спілкувалися між собою російською, писали нею, і не вбачали в цьому злочину. Проте зараз Кривий Ріг відчутно українізувався і за межами культурної “бульбашки”. Як собі цей процес бачиш ти?

 

Днями в мене брав інтерв’ю працівник газети “Пульс”, якщо ще пам’ятаєш таку, і питання він ставив російською, незважаючи на те, що я з ним говорив українською. Більше того — коли матеріал вийшов друком, виявилося, що російською була перекладена вся наша розмова. Як має сприйматися така політика редакції на 9-му місяці повномасштабної війни з росією і яка до такого ЗМІ може бути довіра? Ілюзій щодо “Пульсу” й раніше ніхто не мав, але перекладати українське мовлення на російську? Так, не всі криворіжці добре володіють українською (поки що), але ж усі її розуміють. А якщо газета друкує матеріали, розраховані на читача, котрий не знає української мови — на кого вона працює? Тож відповідь на мовне питання нарешті однозначна, та і справ із цим виданням я більше не матиму.

Хоча я виріс у російськомовному оточенні, мені дуже пощастило з учителями — нам максимально доступно пояснили, і звідки така трагічність в українській літературі, і чому наші бабусі хліб не викидають. Зараз я принаймні у публічному просторі говорю лише українською, пишу сценарії і ставлю вистави українською, і старі перекладаю. Так, це складно, але це знову про певну місію — я маю подавати приклад тим, хто “на мене” ходить, бо ж і сам надихаюся іншими медійними людьми.

Це ще одна “ділянка фронту”, яку мають узяти на себе цивільні. Мову спілкування змінити важко, особливо людям старшого віку — врешті-решт, ти ж не будеш викликати до якоїсь бабусі СБУ, бо вона ностальгує за морозивом по 7 копійок. Ми всіх одразу не переконаємо, всі не перейдемо одним махом на українську, але цей процес кожному слід починати з себе, і власним способом життя показувати, як можна й варто рухатися вперед.

Знайома глядачка, котра вже давно стежить за нашим театром, якось сказала, що її донька виросла на моїх виставах. Спочатку я посміявся над тим, як пафосно це звучить, а потім натрапив на фото, де ця дівчина, нині доросла, сидить на одній із наших вистав ще 12-річною дівчинкою. Тоді я усвідомив, яка це відповідальність. Старших людей не зміниш так просто, але на молодь, на вектор її думок ми можемо впливати. Тому у виставах я акцентую на самоідентифікації, аби людина сама себе запитала, хто вона й навіщо.

Не можна побудувати майбутнє, не покінчивши з минулим. Ми не можемо йти вперед, не завершивши війну, а війна — це не тільки те, що відбувається зараз, а й минулі наші помилки, які до цього призвели. Бо ж усі ми несемо відповідальність за те, що опинилися в точці, де це стало можливо.

 

Якими, на твою думку, мають бути українці й зокрема криворіжці, аби покінчити з минулим і не допустити війни в майбутньому? Звісно, ми не можемо передбачити, що народиться в голові у сусідів, проте свою частину відповідальності маємо тримати. Якою ти бачиш “найкращу версію українця”?

 

Окрім того, що після війни ми ще певний час ловитимемо різних, перепрошую, гнид, нам слід багато всього змінити в самих собі. Передусім — позбавитися комплексу меншовартості. Візьмемо хоча би армію. Ще не так давно вважалося, що служити йдуть лише ті, кому забракло грошей або розуму “відкосити”. І, що цікаво, такі тези народилися в росії, яка свою армію возвеличувала.

Українську ж армію представляти престижно — люди стоять у чергах, аби потрапити до лав ЗСУ. І так має бути в усіх сферах діяльності: ми маємо усвідомлювати свою високу цінність і водночас бути готовими до самопожертви. Тільки так ми зможемо рухатися вперед, очистившись від гніту минулого.