Життя криворіжців, як і всіх українців, з початком повномасштабної війни змінилося докорінно. Об’єднання Відповідальних Громадян — не виняток. Нас багато, й кожна людина, дотична до нашої діяльності, має свою унікальну історію. Ми розпочинаємо серію інтерв’ю з людьми, котрі безпосередньо доклали руку до створення та розвитку Об’єднання. Можливо, наш досвід стане комусь у пригоді, допоможе відповісти на складні питання цієї війни та згенерувати нові ідеї.

Ольга Гончар (Хвостова) — літераторка, журналістка, громадська діячка, головна редакторка інформаційної агенції “Експерт-КР”, мама двох фантастичних дітей та одна з людей, завдяки яким з’явилося ОВГ. Про історію та мову, волонтерство та інформаційний фронт, вигоряння та перспективи з Ольгою поговорила Ірина Божко.

Одні з 2014 року розуміли, що велика війна — справа часу, інші до останнього моменту не вірили в такий сценарій. Як це було в тебе? Коли ти усвідомила, що війна все-таки буде?

У стані передчуття війни, чи навіть відчуття того, що вона латентно триває, я себе пам’ятаю напевно з 10-го, а особливо 11-го класу. Мені пощастило мати дуже крутих учителів, зокрема з української мови та літератури та з історії, і якісну цілковито нову програму — здається, це був 95-й рік. Нам розповіли справжню історію України: національно-визвольні змагання, Голодомор, репресії, колективізацію й усі ті трагедії, що випали на долю народу зокрема на початку минулого століття.

Усе це я пропускала через себе — у віці, найбільш сприйнятливому для засвоєння такої інформації та визначальному для формування особистості. Водночас, окрім знань з історії, в мені швидкими темпами наростали і знання з літератури: у цей період ми якраз вивчали Розстріляне Відродження — ще одну рану, завдану Україні.

І ось у цьому підлітковому ще віці, дізнавшись про випробування, які випали на долю українців, я, по-перше, й сама стала українкою у світоглядному сенсі, а по-друге, повністю перейшла на українську мову. Уже тоді я зрозуміла, що люди, котрі так чинили з нашим народом, хоч і принишкли, а таки продовжують будувати свої підступні плани. Уже тоді я підсвідомо, відчувала, що насправді війна для українців не закінчилася ні в 39-му, ні в 41-му, ні в 45-му. Вкотре спробувавши винищити українців на початку ХХ століття, “сусіди” не відмовляться від цієї ідеї.

Коли в 91-му році ми отримали незалежність — я вважаю, що тоді саме отримали, а не здобули — й стикнулися в наступні роки з усіма складнощами становлення держави, усі ці процеси не наводили на думки про війну. Для багатьох події 13-14 років могли здаватися громом серед ясного неба, хоча якщо згадати 2004-й — серйозне протистояння було й тоді, і хоча обійшлося без крові, такий конфлікт теж був проявом війни.

Тож за великим рахунком те, що сталося 24 лютого 2022 року, не було для мене новиною. Я дуже сподівалася, що якимось чином — незрозуміло, яким саме, — ми зможемо вийти зі стану затяжної напівлатентної війни на сході та повернути свої території. Але, розмірковуючи раціонально, я доходила висновку, що крім як воєнним шляхом, зробити це неможливо. Війна була неуникненною, хоча, звісно, я до останнього не хотіла вірити, що вона відбуватиметься в такому масштабі, який ми бачимо зараз.

Осінь 21-го року — на кордоні згущуються російські війська, слово “війна” все частіше звучить як у новинах, так і в чергах за продуктами. Як ти діяла в цей період, чи готувалася якось?

Тут можна говорити про два основних виміри мого життя: сімейний, себто я і мої діти, та робочий — я і мої колеги. З колегами по ОВГ, які завжди були і лишаються моїми однодумцями у важливих питаннях, ми, на жаль, мало говорили про війну. Втім, ми все одно готувалися, працюючи кожен на своєму напрямку.

Натомість на “Експерт-КР” ми діяли активно. Зокрема, відстежували ситуацію з бомбосховищами, і ще з осені постійно зверталися до влади з цього питання — писали запити, висвітлювали тему для громади. Одні з перших, а може й перші, на “Експерт-КР” ми зробили інтерв’ю з Юрієм Сіньковським, коли нарешті почала формуватися місцева Тероборона. Ми випускали репортажі про труднощі формування, про те, як для ТрО не виділяли приміщення — це було вже в січні.

Всі відчували небезпеку — очікування висіло в повітрі, ми майже чули цокання годинника, що наближав страшний момент. Принаймні в редакції ми всі розуміли, що легко не буде, й усіма доступними способами доносили до людей необхідну інформацію.

Те саме стосується і сім’ї. Ми постійно проговорювали можливі загрози і ризики, склали план дій — згодом його й дотримувалися. Окрім моральної підготовки була й побутова — закупівля продуктів, пального тощо. Звісно, коли війна таки прийшла, приймати будь-які рішення, хай заздалегідь сплановані, було складно, але ми їх прийняли, як і відповідальність за них.

Історії проживання 24 лютого в усіх різні, але при цьому й дуже схожі. Яким був день вторгнення для тебе? Перші думки, наміри, дії.

Як переважна більшість українців, я прокинулася від телефонного дзвінка. Далі ми передзвонювалися з мамою, сестрою, друзями, колегами, намагалися якось узгодити свої рішення. Ніхто нічого не розумів — коли довго готуєшся до такої події, а потім вона нарешті настає, приходить якийсь ступор. Зібравшись із колегами на роботі, ми гадки не мали, як чинити далі, та врешті згадали золоте правило: коли не знаєш, що робити, роби те, що в тебе виходить найкраще. Тому ми ввімкнули камери, вийшли в прямий ефір, сіли утрьох і просто доносили інформацію, що була найнагальнішою того дня. Згодом я поїхала до міськвиконкому, де проходила прес-конференція зокрема за участі Олександра Вілкула, й провела пряме включення звідти, і потім повернулася до студії. Ми працювали далі і в якийсь момент усвідомили, що в прямому ефірі перебуваємо вже 6 годин. Усе відбувалося на тлі якогось складновизначуваного психологічного стану — водночас напівсну та гіперактивності.

Що для тебе змінилося з початком війни? Не лише в емоційному, а й у практичному плані — нові специфічні складнощі, задачі, виклики.

До повномасштабної війни однією з основних “фішок” “Експерт-КР” були прямі ефіри — ми в режимі онлайн висвітлювали важливі події міста. Але після стріму 24 лютого ми зрозуміли, що прямих ефірів у нас не буде ще довго — і з міркувань безпеки, і через те, що велику кількість інформації просто більше не можна було оприлюднювати. Від того моменту прямі включення проводили хіба ті наші колеги, що виїхали за кордон.

Це суттєво змінило всю роботу нашої платформи. Якщо раніше ми були зосереджені на висвітленні діяльності органів місцевого врядування, то з початком війни переважна більшість інформації стала засекреченою, й добитися коментарів від влади стало складніше. Та й за великим рахунком, ми розуміли, що зараз важливіше дати людям можливість виговоритися, почути одне одного, аби “відпрацювати” свої історії, вивести одне одного з шокового стану, об’єднати надії та зусилля.

Тому ми стали робити відео про людей, які виїхали з окупованих територій; про військових та їхній вибір. Багато також працювали над тим, аби розповісти про почуття та настрої людей, про їхню віру в перемогу, про те, як хоробро вони долають труднощі, пов’язані з російською агресією. Коли ми ще не мали можливості спілкуватися з військовослужбовцями, і ще не було такої хвилі людей, котрі вибралися з окупації, ми висвітлювали переважно волонтерські ініціативи, та й самі активно до них долучалися — хто як і чим міг.

Частина команди, наприклад, у перші тижні повномасштабної війни займалася монтажем мотиваційних відео, що створювалися для підтримки українців та поширення інформації в інших країнах. Я протягом останніх місяців кілька разів долучалася до одного міжнародного проєкту з психологічної підтримки. Ініціативна група психологів з різних країн створювала різноманітні тексти, аби допомогти людям утримати внутрішню рівновагу та поділитися простими прийомами роботи зі своїм психологічним станом. Далі ці тексти перекладалися, а я їх вичитувала й редагувала, аби забезпечити їм якісне сприйняття україномовними читачами — передусім внутрішніми переселенцями, біженцями й тими, хто постраждав від війни найбільше.

Ще до моменту, коли в нас перестав бути доступним бензин, я їздила містом, допомагаючи де й кому зможу — знаходила потрібні речі, зокрема для військових, перевозила їх з одного кінця міста в інший. Й досі подібні задачі час від часу самі мене знаходять, як і моїх колег — координаційні, логістичні та ще якісь організаційні потреби виникають ледь не щодня, і ми займаємося цим по мірі сил і ресурсів, окрім основної роботи.

Хоч як би дико це звучало, війна “посприяла” багатьом потужним ініціативам та дозволила безлічі людей розкрити свій прихований потенціал. Так, ми б усі воліли обійтися без такого каталізатора, але дійсність маємо лише одну. Чи сталося щось подібне у твоїй діяльності? Можливо, під час повномасштабної війни з’явилися нові проєкти чи можливості для їх реалізації?

Мені вдалося втілити два крутезних проєкти, розпочаті давно, а саме у 2002 році, коли народився мій старший син Данило, і в 2004-му, коли на світ з’явилася донька Дар’я. Це, напевно, найвдаліші мої проєкти, котрі після початку повномасштабної війни реалізували себе самі, ще й неабияк.

Даня в перші дні разом із друзями робив “бандерівські смузі” й усіляко шукав, де застосувати свої сили та вміння — допомагав лагодити машини для військових, волонтерив. Згодом разом із командою UBF під керівництвом Дениса Дубова та за сприяння ОВГ Даня разом з хлопцями став виготовляти димові шашки для військових. Маючи специфічні знання у фізиці, хімії та окремих “нішевих” галузях цих наук, він удосконалив формулу, що дозволила створювати справді якісні “димовухи”. Їх досі виготовляють за його рецептурою, і ці димовухи врятували вже не одне життя наших захисників.

Після винайдення формули Даня ще кілька місяців працював у цій же команді, а згодом йому запропонували роботу у Львові — не можу розповісти, яку саме, але вона теж пов’язана і з його фахом, і з нашим захистом.

Даша з початком повномасштабної війни теж шукала, де задіяти себе найефективнішим чином, і врешті почала співпрацювати з організацією, котра займалася вивезенням людей з небезпечних територій та евакуацією за кордон. Там вона і допомагала власне організовувати евакуацію, і надавала психологічну підтримку людям, котрі цього потребували — боялися їхати, були знесиленими й розгубленими. Для такого віку це чималі навантаження, проте ця робота дозволила використати свої знання і вміння з користю для людей — Даша з усім впоралась і працювала в цій команді досить довго.

По мірі можливостей я включалася і включаюся в численні проєкти ОВГ — матеріально, інформаційно і як завгодно ще. Буквально сьогодні я знову переглядала сюжет “Експерт-КР” про те, як представники Об’єднання забезпечили мешканців села Новогригорівське генератором для відновлення водопостачання. Це була багатошарова, багатофакторна і багатонапрямкова “спецоперація”, яку команда реалізувала, незважаючи на численні ризики та нюанси. І це надихає — такі «авантюри» дають зрозуміти, що ми спроможні подолати будь-які труднощі, маючи спільну мету. Незважаючи на те, що частина Херсонщини досі під окупацією, ми вже робимо щось для мешканців краю і, звісно, віримо, що незабаром ЗСУ звільнять усю область.

Мене неймовірно мотивують і надихають масштабні ініціативи ОВГ з допомоги людям, які були вимушені полишити свої домівки, зокрема те, що Об’єднання робить разом із ШЕLTER+. Навіть зараз я надзвичайно щаслива з того, що стояла свого часу біля колиски ОВГ — так, я вважаю себе “мамою” цього проєкту, гадаю, що маю підстави так себе називати. Тішуся, що ми запустили цю ідею, й сьогодні Об’єднання має змогу настільки масштабно допомагати людям переживати скрутні часи, і не просто переживати, а вистоювати, витримувати і рухатися до перемоги разом.

Якщо говорити про “Експерт-КР” — ми багато співпрацюємо з організаціями, які хочуть і готові підтримувати незалежні медіа, щоби ті, незважаючи на складні обставини, виконували надалі свою місію — розповідали людям правду про те, що відбувається навколо нас, зокрема на війні, і, як у нашому випадку, в органах місцевого самоврядування.

Наприклад, як медіа ми співпрацюємо з платформою “БезБрехні” — скоро нашій кооперації виповниться рік, і з початком повномасштабної війни вона не припинилася, а змінила формат. До 24 лютого ми разом працювали над проєктом з фактчекінгу, у рамках якого розповідали про різні зловживання й підступи з боку місцевої влади, а тепер зосередилися на матеріалах з протидії дезінформації. Ми розповідаємо, яким меседжам не можна довіряти, як нас намагаються ввести в оману, “розхитати”, вплинути на наше відчуття єдності; які меседжі є для нас руйнівними і як це працює.

Подібних проєктів кілька. Наприклад, спільно з організацією IWPR ми робимо вже згадані інтерв’ю з людьми, котрі жили на окупованих територіях і виїхали, або які мешкають у прифронтових зонах і зазнають обстрілів. Ми фіксуємо їхній досвід і ті військові злочини, які на території України коїть росія, аби зрештою, коли настане відповідний час, використати ці матеріали як доказову базу. Перші місяці команда нашого інформагентства працювала без вихідних, тепер ритм роботи став трохи спокійнішим, але ми й надалі віддаємося роботі повністю.

Питання, яке в інтерв’ю зазвичай усіх дратує: плани на майбутнє. Передбачувати що завгодно наразі складно, проте є, можливо, надії, амбіції, мрії, проєкти, якими не страшно ділитися?

Горизонт планування скоротився до кількох годин, і горизонт “мріювання” зменшився пропорційно. Та і мрій у книжному розумінні в мене ніколи не було — я радше така собі раціональна мрійниця, тобто коли про щось усе-таки мрію, маю розуміти, як цього досягти. Ясна річ, як і всі, я мрію про якнайскорішу нашу перемогу — на наших умовах, з повною сатисфакцією по всіх напрямках, які тільки можливо уявити. Але всі ми розуміємо, що не так це просто, і дуже багато нам доведеться докласти зусиль, аби повернутися хоча би до того рівня життя, на якому ми перебували до вторгнення.

Оскільки я не лише раціональна мрійниця, а ще й оптимістка, я певна, що в цьому унікальному історичному моменті, у якому ми всі знаходимося, унікальному для України як для держави з тяглою, неоднозначною, та все ж тисячолітньою історією, ми либонь уперше маємо тисячовідсоткову підтримку світової спільноти. Причому не просто спільноти, а зокрема тих країн, які мають найпотужніший, найсильніший, найнадійніший голос — США та Великої Британії. Цьому я приділяю особливе значення — для мене ця підтримка означає, що ми справді отримаємо суттєву допомогу, а отже в нас немає інших варіантів, окрім як перемогти.

Згадаймо трагічні події минулого століття, коли українські поети дорікали Європі за мовчання. Так і було — Україна гинула, а Європа спостерігала, чекала, чим усе закінчиться, і мовчала. Нині ж ми можемо отримати і вже отримуємо принаймні моральну сатисфакцію за всі століття пригноблення і нищення українського народу. І це теж підводить мене до раціональної думки, що ми точно переможемо і матимемо значно більше шансів відшкодувати свої втрати, ніж якби не мали такої міжнародної підтримки. І я сподіваюся, цієї підтримки вистачить на якнайдовший час та якнайбільше напрямків, адже відроджувати, відновлювати, відбудовувати й відшкодовувати доведеться багато, і допомога світу нам знадобиться протягом багатьох років. І йдеться не лише про матеріальне, а й про внутрішнє відновлення людей, котрі пережили катастрофу.

Можливо, це прозвучить грубо, але ми зараз певною мірою розплачуємося за невігластво і байдужість до власної історії. Розплачуємося за страждання народу, за загублені життя — своїх родичів, померлих від голоду, родичів, зниклих у таборах, родичів, про чиє існування ми могли й не знати. Ми відплачуємо за страждання, яких зазнали українці просто за те, що вони українці — за страждання, що не були належним чином визнані, а їхні винуватці — покарані.

Я вірю, що разом ми гідно впораємося зі своєю історичною травмою та відновимо справедливість, і надалі будуватимемо наше життя вже на засадах, очищених від століттями сформованої провини. Остання жила навіть у тих людях, котрі її ніколи не відчували, не вербалізували, не замислювалися про її існування, проте вона була в нас і впливала на нас.

Звісно, сприяє оптимізму й віра в ЗСУ, котрі оберігають нас, як боги.

Багато з нас зараз працюють на межі своїх можливостей, і ця втома доповнюється постійною тривогою, болем, жахом. Що допомагає тобі триматися й не вигоріти в таких умовах?

Нічого не допомагає, я вигоряю, як і багато людей навколо. Я усвідомила, що сильно вигоріла, коли, нічого не плануючи та зібравшись в останній момент, подала заявку на одну журналістську резиденцію. Це були прекрасні 10 днів у Карпатах — цілковитий комфорт, вільна й ліберальна атмосфера, приємні люди поруч, фантастичні краєвиди, екологічність у спілкуванні та довкіллі. Я розуміла, що це розкішний подарунок, який дозволяє розслабитися, переключитися, поновити сили. Проте коли резиденція завершилася, я усвідомила, що за ці дні так і не розслабилася.

Вигоріла я настільки, що почуваюся спаленим сірником — таким, знаєш, повністю почорнілим, коли і вже не горить, і в руці тримати неможливо. Єдина надія, якою я себе тішу, це те, що все-таки мій сірник зроблений із верби, і десь усередині під чорнотою все ж залишилося кілька волокон деревини. А верба, як відомо, проросте де завгодно, переродиться й буде знову деревом, коли для цього настане сприятливий момент.

Усвідомивши, що сама я вигоріла, і що люди навколо переважно перебувають у такому самому стані, я суттєво вгамувала свої вимоги до них. Раніше я була значно більш вимогливою, багато очікувала від людей, але наразі розумію, що всі ми виснажені й усім потрібен якийсь час, аби відновитися. Вірю, що ми зможемо й знайдемо у собі сили для цього.

Поки що не відновитися, а радше уповільнити вигоряння мені допомагає нове захоплення. Цього року я почала вирощувати в себе на балконі городину — помідори й перець. З квітня воно все з насіння виростало у мене на підвіконні, я доглядала за рослинками, міняла їм стаканчики з менших на більші, й для мене це стало справжнім дивом. На мені подвійний знак вогню — я Стрілець, народжений у рік Коня, така собі амазонка, і мої стосунки з рослинами цю полум’яність ілюструють. В мене буквально все горіло — гинула навіть найелементарніша декоративна зелень.

І ось уперше я змогла виростити щось із насіння — воно зійшло, зросло і дало врожай, у що я досі не можу повірити. Кожен помідорчик я зважую, обводжу на аркуші його контур відповідним кольором, записую дату, коли він був зірваний, вагу. Для мене це такий внутрішній якір — я відчуваю, що якщо в мене виросли помідори і навіть дозріли, значить, усе буде добре. Можливо, комусь це здасться смішним, проте коли ти дожила до 40 з гаком років з думкою, що неспроможна нічого виростити, а потім зібрала врожай у власній оселі, перестаєш вірити, ніби існує щось неможливе. Усе можливо, й навіть такого підступного ворога, таке багатолике зло, яким є росія, ми обов’язково переможемо. Я в це вірю, і отакі маленькі знаки мою віру зміцнюють. Вірити — дуже важливо. Вірити, допомагати ЗСУ і працювати кожен на своєму місці. І плекати у собі драйв! Без нього немає сенсу щось робити — навіть для вирощування помідорів він потрібен.

Кривий Ріг тривалий час вважали містом якщо не проросійським, то принаймні не надто патріотично налаштованим. Усі ми бачимо, що війна це змінила. Як ці зміни відчуваєш та розумієш ти?

Як я вже казала, українською з ідейних міркувань я говорю року з 95-го — принаймні у 96-му я вступала до університету вже повністю україномовною. І от з того часу україномовна я перебувала то у Кривому Розі, то у Дніпрі, де навчалася, власне, на українській філології, й досі пам’ятаю тодішню реакцію оточення на мою мову. У громадському транспорті, в магазинах, аптеках — всюди звертали увагу. Найтолерантніше, що я чула — класичне “о, ви з західної України?”.

“Сишиш, давай ти как-то не будєш на отетом тєлячьєм язике разговарівать, давай по-нормальному”, — не раз говорили мені люди, з якими ми були буцімто гарними знайомими. Не те щоб вони хотіли мене образити, ні — це був такий собі нормальний криворізький гумор. Людям здавалося, що кпинити з таких речей — нормально. Спокійно, наскільки могла, я пояснювала свою позицію. Тим, хто готовий був слухати, розповідала про історію, не готовим намагалася у спрощеному криворізькому варіанті донести щось про права людей.

Градус українськості у Кривому Розі був критично низьким, критично мало людей вірили в Україну, і мені було надзвичайно від того боляче. Проте я навчилася не зациклюватися на цьому, а просто робити те, що можу. Вовчик, мій покійний чоловік, був україномовним — по суті, ми на цьому і зійшлися: на принциповій позиції щодо України, історії, мови; і дітей ми виховували у цій системі цінностей.

Від 2000 року я, працюючи на “Рудані”, протягом 15 років створювала україномовну програму про українські книжки (йдеться про авторську програму “Книжкова Полиця” — прим. ред.). Це був малесенький, майже непомітний фронтик, але коли робиш це з повною віддачею, так добре, наскільки можеш, у якийсь момент починаєш помічати перші результати. Я не проводила регулярного чекінгу, проте все ж з часом помітила, як змінюється ставлення людей, атмосфера навколо.
І такі фронтики є в багатьох. Свого часу мій близький друг у себе на роботі просто взяв і переклав українською документи, які були обов’язковими для використання — і це була така маленька революція, бо навіть ті, хто бухтіли, що не знають мову, уже були змушені сяк-так нею користуватися з обов’язків служби. Разом із дружиною, викладачкою Криворізького педагогічного, вони виростили крутезних синів, які мають виразну й активну проукраїнську позицію та відстоюють її. Таких друзів і знайомих, які кожен і кожна просто живуть Україною, у мене чимало.

Напевно, найяскравіший момент усвідомлення того, що Кривий Ріг таки український, стався зі мною у 2020 році, коли ми з дітьми на день народження сина вирішили поїхати до Миколаєва. Просто на день — сіли в машину та й поїхали гуляти. Ми ходили вулицями й діти першими помітили, що в місті багато російськомовних вивісок. Заходимо до кав’ярні з цілковито українською назвою та елегантним оформленням, звертаємося до персоналу українською, а нам відповідають російською.

Це не було якоюсь дивиною, проте все ж відчувалося контрастно порівняно з Кривим Рогом — ми усвідомили, що наше місто насправді дуже україномовне. І дуже українське, незважаючи на усі наші критичні оцінки. Тоді, у 20-му році, я зрозуміла, що навіть ось такі незначні, здавалося б, але цілеспрямовані дії розрізнених людей, кожен з яких працює на своєму місці, можуть призвести до великих змін.

Після 24 лютого я зрозуміла, що процес українізації міста вже неспинний та незворотній. Величезна трагедія, яка з нами сталася, випробування, через які ми всі проходимо, змінили нас і відкрили нам нас самих. Ми — українці, і люди нарешті це в собі відкрили, побачили та прийняли. Це надзвичайно тішить і захоплює — усіх, хто переходить на українську, я підтримую як можу.

Зараз не йдеться про тих, хто показово українізується задля піару та політичних дивідендів, хто вдає, нібито захищає Україну — немає віри таким “метаморфозам”. Фальш відчувається одразу, ми все це фіксуємо. Я маю на увазі величезну кількість людей, котрі почали рухатися до себе справжніх, відкрили та прийняли себе такими, які вони є, і, можливо, почали чути голос предків, котрі багато страждали заради того, щоби сьогодні ми могли вибороти врешті право залишатися собою. Я захоплююся тим, як люди відкриваються, ціную це, й дякую всім, хто приймає себе як українців, українок, україномовних людей; всім, хто справді хоче будувати незалежну державу, справжню Україну — таку, якою вона є в наших мріях і в задумі Божому.

Наприкінці інтерв’ю традиційно просять порад або настанов. Чим би хотіла поділитися ти?

Є одна важлива річ, котрій навчив нашу команду Юрій Григорович Вілкул — знаю, це несподівано. Під час виступів у міській раді він тішив нас безліччю крилатих висловів — точніше, крила їм пришили вже наші відео, створені за мотивами цих виступів. Проте є дещо, чого ми справді в нього навчилися, хоча Юрій Григорович, напевно, про це й не дізнається, якщо не прочитає інтерв’ю.

У котрійсь своїй промові він сказав, що “люди просто невдячні”, й тому не цінують того, що для них робиться. Це був рік 18-й чи 19-й — на той момент ми вже звикли пильно дослухатися до всього, що говорить Юрій Григорович, і стали між собою жартувати на тему вдячності. Якось так жартома ми призвичаїлися дякувати одне одному за все — за будь-яку дрібницю, за критичне зауваження. Причому висловлюємо ми це саме в такій формі, як Юрій Григорович: дякуючи, він не говорить “дякую” чи “спасибі” — він каже “вдячні”. Саме так, у множині.

І от у нас це слово “вдячні” через жартівливий контекст обросло новими сенсами. Воно вміщує в себе і множину якихось невисловлених персоналій, котрі вдячні за що-небудь, і водночас висловлює іронію, але передусім насправді містить щиру вдячність — вдячність усім умисним чи ненавмисним учасникам тих чи інших подій.

Мені здається, саме отакий режим множинної вдячності, щирої, справжньої (а не автоматичної, як у Юрія Григоровича — хоч, може, тут я і помиляюся), допомагає переживати багато важких подій. Тому єдине, чого б я комусь побажала — спробувати знайти чи виробити в собі сили бути вдячними за все, що відбувається: за кожен день, за похвалу і за хейт, за те, що сьогодні в наше місто не прилетіла ракета. Бути вдячними ЗСУ, звісно, і всім, хто нас захищає, вдячними собі за те, що кожен і кожна з нас знаходять у собі сили жити повноцінним життям в обставинах, котрі мали б нас цієї змоги позбавити. Мені хотілося б, аби ми всі знайшли можливість проявляти цю вдячність та цінували її в собі й інших. І тому я дякую тобі та Об’єднанню Відповідальних Громадян за можливість поговорити та звернутися до людей.

І я тобі дякую! Як і всім, хто читатиме це інтерв’ю.