З попереднього випуску, шановні наші читачі, ви знаєте про зустріч з різними організаціями і службами, що опікуються ветеранами в штаті Північна Кароліна. Звісно ж більшість представників, з якими ми спілкувались, самі є ветеранами різних війн. Один з присутніх, Том Ветстайн, розповів про те, як він пройшов нелегкий шлях повоєнної реабілітації.

Його досвід вартий того, щоб ознайомитися і взяти до уваги. Ми переконані, що вам вдасться знайти для себе щось корисне. Нижче наводимо його історію:

“Привіт, мене звати Том Ветстайн. Я морський піхотинець і вчитель географії та історії на пенсії. Служив у морській піхоті у В’єтнамі у складі 5-ї дивізії морської піхоти у 1970 році.

Мене попросили поговорити з вами сьогодні про те, як система ветеранів і ветеранські центри вплинули на моє життя після повернення додому в другій половині 1970-го.

Ці спогади повернули мене в той час, коли я був поранений в ході операції проти сил Північного В’єтнаму на острові Го Ной біля Ан Хоа, що на південний захід від Дананга, в тодішньому Південному В’єтнамі.

Гелікоптер, в якому я перебував, потрапив під обстріл, куля пройшла крізь підлогу і влучила мені в задню частину лівої гомілки, збивши мене з ніг.
Відійшовши від первинного шоку, я заспокоївся, навіть перебуваючи під обстрілом. Тому що мої товариші одразу ж перев’язали мені ногу і я знав, що зі мною все буде гаразд, бо я з побратимами морськими піхотинцями і вони про мене подбають.

Той самий гелікоптер морської піхоти, на якому я був, доставив мене назад на базу. Далі була медична допомога та кілька перевезень до різних шпиталів на шляху до одужання. Через три з половиною місяці мене виписали з госпіталю і демобілізували з морської піхоти.

Зрозуміло, що після військової служби, війни, поранення і перебування у військових шпиталях я відчував себе так, ніби мене висадили посеред величезного лісу цивільного життя, до якого я повинен був пристосуватися.

Мені пощастило, що в госпіталі морський піхотинець розповідав нам про пільги, на які ми маємо право.

Коли я повернувся додому, мені не телефонували, але приходили листи з призначенням часу візиту до лікаря, щоб перевірити мою ногу. Місцева ветеранська група в моєму рідному місті, до якої належав мій батько, дещо допомогла мені, коли я звернувся до них. Але її членами були люди, яких я знав з дитинства і які воювали у Другій світовій війні, тож у мене було небагато спільного з ними.

По суті, я був сам по собі і шукав місця, де міг зустрітися з іншими ветеранами В’єтнаму. Здебільшого це були бари, в одному з яких збиралися саме демобілізовані морські піхотинці, і я почував себе там комфортно, але маю зізнатися – я був там заради випивки. Додайте цю до низки інших проблем, і ви зрозумієте, що моє життя було в повному безладі. В мене тоді закралася підозра, що хлопці, з якими я спілкувався, ветерани, мали справу з тією ж травмою, з якою зіткнувся я. Додам, що коли я перебував в особливо важких ситуаціях, я насправді не знав, що робити.

Саме в той важкий період я натрапив на брошуру про ветеранські центри, подібні до тих, які є у вас. Там розповідалося про типові проблеми, з якими доводилося стикатися тім, хто повернувся з війни. З низки проблем я викреслив ті, з якими доводиться мати справу мені, коли я показав список своїй дружині в Лаймі, вона легко погодилася з моєю оцінкою. Це було через дев’ять років після мого повернення додому.

Я запитав в Управлінні у справах ветеранів, що таке ветеранський центр, і мене записали на обстеження у терапевтичній групі. Незабаром я долучився до колективу, що складалася з ветеранів бойових дій з різних родів військ.

Від моменту, коли я потрапив під опіку персоналу і став учасником групи, до мене повернулося те саме відчуття спокою, яке я пережив у гелікоптері, коли отримав поранення. Я знав, що я в безпеці і що про мене подбають.

Персонал і мої колеги-ветерани розуміли, що мені доводиться долати і шукали індивідуальний підхід до рішення саме моїх проблем, а не так, ніби я був черговим пацієнтом зі списку. Можу чесно сказати, що бували моменти, коли я не думав, що переживу цей день. Але я все ще тут і почуваюся добре завдяки турботі та увазі, яку я отримую з першого моменту, коли потрапив до ветеранського центру, і дотепер.

Минуло більше 40 років з моменту мого першого досвіду співпраці з ветеранськими центрами. Я і до сьогодні є частиною групи і не розчарований підтримкою та відданістю людей, які працюють на цих важливих аванпостах для ветеранів.

Наша ветеранська госпітальна система пройшла через величезну кількість удосконалень, щоб задовольнити всі потреби ветеранів, будь то фізичне чи психологічне здоров’я. Мені доводилося звертатися за різними послугами до реабілітаційних центрів. Вони навіть допомогли мені стати вчителем. Ветеранські центри працюють вже понад 50 років. Нічого з цього не було б можливим без підтримки американського народу та нашого уряду. Я безмежно вдячний за це.

Я також поділився з вами кількома примірниками брошури про ветеранські центри, як прикладом того, яку допомогу зараз можна отримати через ці центри.

Я хотів би додати пропозицію, яка ґрунтується на особистому досвіді та багаторічними спостереженнях за нашими військовими: будь ласка, не залишайте ветерана та його родину на одинці з необхідністю шукати допомогу. Незалежно від того, чи знаходиться ветеран у лікарні, чи відновлюється після поранення, чи звільнився з армії, нехай хтось, хто знає шлях, зустріне його та допоможе подолати усі перешкоди на цьому шляху. Відбудова країни – це не лише відбудова будівель і доріг, але й відновлення людей, які стояли на захисті цієї країни.

Дякую всім за увагу”

І ми дякуємо Тому Ветстайну за відкритість та сміливість.

А що думаєте ви? Які думки виникли після прочитання? Можливо, щось вразило, надихнуло або здалось цінним у цій історії?

Рушаємо далі до штату Вірджинія, де завітаємо до “Зцілюючої ферми”
____
Фото 1. Гелікоптери Bell UH-1 Iroquois (“Ірокез”) в польоті над В’єтнамом. Кінець 1960-х – початок 1970-х років. Фото армії США. NASM 9A00345
Фото 2. Том Ветстайн, ветеран морської піхоти США