Геніальне прочитання генія Сковороди талановитою криворізькою режисеркою інклюзивного мистецького проєкту «Краще разом» Євгенією Морозовою-Поповою відобразилось у неповторній виставі «Перед дверима», яка вдруге підкорила глядача 24 листопада в театрі ім. Тараса Шевченка.
За словами режисерки, внутрішню силу і моральне право осмислити на сучасній сцені твори митця дала робота з інклюзивними акторами. Євгенія переконана, що зробити те ж саме зі звичайними акторами було б дуже складно й пафосно.
Ще ніколи важкі для прочитання тексти Сковороди не були такими зрозумілими і легкими для різних поколінь. Уся вистава — ніби зіткане мереживо з цитат, думок про вічність, простих відповідей на складні запитання: що таке щастя, як визначити, що праця сродна, що таке дружба, чи можна її випросити, що таке життя.
СВІТ ТУТ І ТЕПЕР. ЦЕ ТВОЯ ЗАБАВА.
ЦЕ ТВОЯ ГРА. УСЕ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ — ГРА.
Окрім оригінальної постановки, до дрібниць продуманих костюмів, декорацій, безперечно талановитих глибоких акторів з власними історіями, впритул наблизила сучасного глядача до філософських трактатів позаминулого століття жива музика у виконанні музичної команди проєкту, яку очолили лідери гуртів Роялькіт та To Ze Medouzme. Взаємодія акторів з музикантами на сцені забезпечила особливе об’ємне гармонійне сприйняття дійства. Взаємодія акторів із залом за допомогою гри променів софітів, світла, яке відбивалося від дзеркала, вправно і непомітно перетворила глядача на дійову особу, суцільну живу думку.
«Якось ми репетирували танок “Годинникові коліщата”. За сценарієм всі рухалися синхронно, окрім Міші Веселовського, якому навіть стояти важко. “Чому ти рухаєшся в інший бік?” — прозвучало запитання. “Мене так зробив мій майстер, і цим я не лише не заважаю, а ще й допомагаю, аби наш годинник рухався згідно з сонячним колом”, — відповів Міша. І мене неначе током прошило. Це було справжнє одкровення. Я осягнув усю глибину задуму нашої режисерки і впритул наблизився до головних меседжів вистави», — поділився актор Павло Осіков, який мріяв зіграти в театрі «Краще разом» понад три роки.
А ще він додав: «Щось схоже було з колисковою — коли чув її, шкірою бігли мурахи, до горла підходили сльози. Аж трохи згодом зрозумів, звідки ці відчуття: з’ясувалося, що пісню написала жінка, яка апріорі не могла мати дітей».
Перед виставою найсміливіші глядачі взяли участь в інклюзивній мандрівці: спробували писати шрифтом Брайля, пересувалися на інвалідному кріслі, рухалися сходами наосліп. Найбільш відкритими виявилися діти. Деякі з них навіть ускладнювали собі завдання, зав’язуючи очі, додатково вставляючи беруші, вдягаючи навушники. А ось враження одинадцятикласниці Насті Бойко, яка спробувала пересуватися на інвалідному візку: «Дуже велике навантаження на руки, сильно набрякають біцепси, неможливо рухатися. Якось дивно це все відчувати. У нас нібито прогресивне місто, індустріалізація іде вперед, а відчуття — що ми рухаємося назад. Ми не можемо допомагати людям, які так потребують цього».
Дякуючи акторам і геніальній режисерці за виставу, викладачка КДПУ Ганна Віняр зазначила: «Дуже тепла, світла, прониклива навіть не вистава, а дійство. Унікальні актори-діячі скоріше не грають, а живуть на сцені, яка так не схожа на все, що бачено в театрах досі, — якась синергія світла, думки, руху, музики, пісні, таланту!»
