8 вересня в гуманітарному корпусі КДПУ відбулася презентація книги віршів Анатолія Козлова і водночас вечір спогадів про автора з нагоди вісімдесятиліття від його народження. Захід підтримали Об’єднання Відповідальних Громадян та друкарня «Літерія».

Організував зустріч син автора Роман Козлов — доктор філології, викладач Київської університету імені Бориса Грінченка, видавець збірки. Згадати теплими словами неординарну, неймовірно талановиту, спраглу правди людину, знаного професора прийшли рідні, друзі, знайомі, колеги, колишні студенти. Зокрема заступниця директора школи №10 Наталя Литвин, редакторка Ольга Литвин, членкиня Ради ОВГ, журналістка, редакторка Експерт-КР Ольга Гончар-Хвостова.

Зворушливо, не стримуючи сліз, онука автора Леся Козлова пригадувала, як у дідусевому кабінеті завжди пахло медом. А онукові Ростиславові пригадався дідусь на родинних святкових посиденьках. Здається, їм доля відвела найменше можливості наговоритися і насміятися з Анатолієм Козловим.

Під час презентації на великому екрані демонструвалися фото, на яких Анатолія Васильовича можна було побачити солдатом у формі, студентом, молодим сільським вчителем, у сімейному колі, серед колег і студентів.

Мало хто знав, що стриманий, послідовний, часом категоричний, вимогливий і до себе, і до інших професор, доктор філологічних наук дозволяв своїм почуттям виливатись у поезії:

Одверніться люди — я заплачу,
бо душа гармонії бажає…

Збірку «Вірші» Анатолій Козлов (29.07.1938 — 30.10.2014) готував до друку на початку дев’яностих років. Більшість творів з неї звучали з вуст автора, але вперше побачити світ їй як книзі судилося лише нині завдяки Роману Козлову: «Ця збірка існує з початку 90-х. Я бачив її у вигляді віддрукованих на машинці аркушів. У якийсь момент думав, що вона втрачена…»

За словами Романа, збірка скомпонована так, як хотів батько — за розділами: «Ліричне», «Сумовиті миті…», «Іронія кохання»… Але видавець свідомо не робив оглаву книжки: «Зміст дає можливість знайти те, що ти хочеш знайти. А відкриваючи збірку на випадковій сторінці, знаходиш те, що лягає на душу».

На зустрічі присутні, згадуючи про Анатолія Козлова, читали один з віршів — той, що припав до серця. Серед них ніжні мрійливі:

Вимітає полум’ям
Обрій ніч незморену —
Сни врозтіч біжать,
Сонце щедрим колобом
На опарі зоряній
Сходить як діжа.

Забриніли промені —
Сонячної ніжності —
Долі піснеграй,
З колисковим гомоном
Ластів’ята гніздяться —
Найрідніший край.

Анатолія Васильовича з нами вже нема, проте всією країною розлетілись його учні, а його праця і далі дає плоди. Це зауважила на зустрічі Олена Миколаївна Гончаренко:

«Мені пощастило мати різних абсолютно протилежних вчителів. Серед них був Анатолій Васильович. Ота полеміка, оті дискусії, оті жваві бої, які йшли в нас на парах, у кулуарах, у коридорах, — вони формували наше власне бачення. Скільки учнів породив, скільки їхніх можливостей. І сьогодні ми бачимо ті результати».

Між словесними хащами лізу я —
Аж рябіє довкола в очах,
Нічиїх підошов не облизую —
Уторовою власний шлях.

Й дуже хочеться з часом сваритися,
Щоб дожить до майбутніх віків —
В двадцять …ятий краплиною влитися,
Хоч рядочком стурбованих слів…