У КГЦ ШELTER+ у межах Мандрівного фестивалю Docudays UA пройшла виставка «Страчені голодом. Невідомий геноцид українців», надана Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору».

До уваги відвідувачів експонувалися тематичні постери зі свідченнями очевидців, на чию думку, голод страшніший за війну: «Коли війна, то помирає троє, а голод вбиває всіх…»

Повно й усебічно розкрила тему голоду на Криворіжжі доктор історичних наук, професор Криворізького педуніверситету Наталя Романець.

Дослідниця радянського державного терору 1920–1930-х років, репресій проти національних меншин Дніпропетровщини, яка свого часу перечитала всі праці Леніна, Сталіна, вивчила всі пов’язані з колективізацією постанови компартії, зрештою стала автором і співавтором 6 монографій, які викривають злочини радянської влади, та Національної книги пам’яті жертв Голодомору. Саме доступ до архівних матеріалів змусив пережити Наталю «справжній інтелектуальний шок» і підштовхнув до кардинального перегляду своїх поглядів.

Під час спілкування пані професорка часто вживала замість «мій народ», «наш народ» займенник «ми», бо відчуває біль свого народу як власний і, досліджуючи болісну тему, майже фізично відчула увесь тиск радянської системи та її відголосків.

Розповідаючи про причини та наслідки голодомору, про 3,9 мільйонів померлих у муках українців, про 600 тисяч ненароджених Наталя зазначила: «У цих людей нема могил, хоча б тому ми маємо згадувати про них і говорити».

Доповідачка звернула увагу присутніх на величезний список замордованих голодом у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору, де причина смерті в відповідній графі здебільшого не зазначена.

Говорили про проблему збереження людяності в нелюдський час. Почули від Наталі відповідь, чому голодомор 32–33 років називають геноцидом: «Є дві причини: тотальне вилучення продовольства і блокада голодуючих регіонів».

Нам важко дивитися без болю на знімки, які зафіксували ті трагічні події українського народу, але слід пам’ятати — досі багато хто сумує за СССР. Ми не насмілюємося зазирнути страшній правді в зболілих очах опухлих від голоду дітей на тих моторошних кадрах, але часто можемо почути «прі Сталінє била дісципліна».

Щоб не потурати подібним настроям і раз і назавжди припинити розмови про ковбасу по 2,20, на думку дослідниці, ми маємо відходити від радянщини в усьому. Наприклад, на такі виставки, покази фільмів не треба «зганяти» студентів чи учні старших класів. За її словами, повинна бути серйозна державна підтримка розвитку історичної науки, дослідження мають належно фінансуватися, а не триматися на голому ентузіазмі.

.Добре, що дізнатися більше правди про історію свого народу прийшли люди різного віку: діти, молодь, старше покоління. Цікавило все: чи були прикладу геноциду в інших країнах, чи правда, що в селах, де збереглись християнські общини, людям удалося вижити, чому важливо, щоб геноцид був визнаний усім світом.

 

Співзасновник КГЦ ШELTER+ Роман Морозов запитав, що треба зробити, аби проблема геноциду, репресій була максимально висвітлена і їй була дана адекватна оцінка.

На думку координатора заходу Станіслав Корнієнка, аудиторія була активною і небайдужою. Ставили запитання і зі сльозами на очах висловлювали подяку. Усе свідчить, що захід не пройшов даремно і на нього точно прийшли люди свідомі, за власною волею.